Читати книгу - "Хід королем"

і з садиби відкривався прегарний краєвид на пагорби Оксфордширу, хоча сірий січневий день — не найкраща нагода милуватися ним. Архітектура будівлі засвідчувала хаотичний прогрес давнього аристократичного роду й за стилем була здебільшого з часів Вільгельма і Марії або з вікторіанської доби, з відтінком епохи Тюдорів на крилі ближче до крихітної каплички, а от двадцятого століття майже не відчувалося.

Сирість, здавалося, проникла разом з Лендлесом у розгардіяш просторого холу, переповнений хортами, брудними гумовими чобітьми, куртками й іншим одягом, розвішаним на просушку. Кахлі на підлозі добряче пооббивалися, і ніде не було жодного натяку на центральне опалення. В інших районах будівлі такого типу були порятовані японською мережею готелів або консорціумом для гравців у гольф, але не цей — ще ні. Лендлес зрадів, що відхилив запрошення лишитися на ніч.

Квіллінґтони вели свій рід з часів, коли їхній пращур здійснив мандрівку з Кромвелем до Ірландії, де отримав маєтності за надані криваві послуги та повернувся до Англії під час Реставрації, щоб і тут знову заробити статок. Це був чудовий час, про який нинішнє покоління Квіллінґтонів, збідніле з часом через смуту нещасть і неадекватну податкову систему, згадувало благоговійно. Маєтки потроху пішли з молотка, зв'язок з Ірландією було втрачено, багато картин розпродано, найкращі меблі та срібло пішли з аукціону, величезний штат прислуги скоротили. Колишні статки розтавали як дим.

Знайомство з іншими гостями виявилося для бізнесмена справжнім випробовуванням. Усі вони були старими друзями, деякі — ще змалечку, а для хлопчака з Бетнал-Ґріну вхід до шкільних кланів був заказаний. Одяг теж цьому не сприяв. Йому сказали вбратися «невимушено, по-сільському». Він заявився в картатому костюмі-двійці з жилетом та у брунатних черевиках; усі інші були в джинсах. Поки його не привітала тепло принцеса Шарлотта, він почувався ніяково.

Всі вихідні принцеса була в центрі уваги. Вечірка, влаштована молодшим братом Квіллінґтона, Девідом, була можливістю для старих друзів розслабитися подалі від дріб'язкових інтриг лондонських кореспондентів і пліток. Тут вони майже всі були нащадками аристократичних родів, деякі — більш старовинних, ніж Віндзори, і для всіх тут принцеса була просто Біні[28], яка плюскалася колись із ними в дитячому басейні й бавилася на костюмованих вечірках, організованих няньками з пісними лицями. Вона наполягла на окремій спальні подалі від інших гостей, і Девід усе влаштував, розмістивши двох детективів і шофера королівської охорони в глибині будинку. Принцесі надали китайську кімнату — не люкс, але все ж таки величезне приміщення, яке займало увесь перший поверх східного крила, а сам Девід займав іншу спальню цього поверху. Її конфіденційність було гарантовано.

Було щось сумне в цьому будинку з його проводкою, яку давно не міняли, і пошарпаними стінами, і вогкими кутами, і майже наглухо зачиненим одним крилом,— але в ньому відчувався справжній дух старовини, а їдальня була препишна. П'ятдесят футів завдовжки, з дубовими панелями, освітлена двома люстрами у формі папороті, чиї вогні відбивалися від полірованого столу, змайстрованого ув'язненими моряками флоту Наполеона з дощок з якого-небудь старого лінкора. Столове срібло було старовинне, з монограмами, кришталь — найрізноманітніший, і це справляло ефект позачасся. Старі грошові мішки, навіть збанкрутілі, вміли поїсти. Квіллінґтон головував на чолі столу, праворуч від господаря сиділа принцеса, ліворуч — Лендлес, а інші — далі, й усі чемно слухали розповіді хазяїна про життя-буття Сіті, як, мабуть, їхні предки вслухалися в оповідки бувалого мандрівника про острови Південних морів.

Повечерявши, вони взяли портвейн і коньяк до старої бібліотеки, де стеля була висока, а з далеких кутів віяло зимове повітря; де оправлені в шкіру книжки громадилися вздовж нескінченних полиць, а одну вільну стіну займали закіптюжені, потемнілі олійні картини. Лендлесу здалося, що він розрізняє сліди на стінах, де познімали картини — імовірно, на аукціон,— а інші розвісили ширше. Меблі тут здавалися старими, як і всюди в будинку. Одна з двох великих канап була притулена просто до палахкого полум'я коминка й накрита автомобільним чохлом, щоб приховати її старість і потертість, а друга стояла подерта, оголена, і темно-зелена тканина продерлася під наполегливими собачими пазурами, а набивка — кінське волосся — вилізала, наче напливи свічкового воску під канделябром. У затишних обіймах бібліотеки гості почувалися майже рідними, і розмова набула більшої невимушеності.

— Сьогодні то була просто ганьба,— процідив Квіллінґтон, топчучи жар обцасом шкіряного черевика. Вогонь знову почав плюватися, пурхнувши снопом іскор у широкий комин. Квіллінґтон був високий, гнучкий, звиклий до мандрівок, у тісних джинсах, шкіряних чоботях і широкому капелюсі зі шкури кенгуру,— отже, вигляд мав ексцентричний, якщо не вбивчо-смішний у п'ятдесят років. Ексцентричність була гарною бронею від зубожіння.— Чортові протестувальники проти полювання дзижчать, як ті мухи над гноєм. Ось вони, на моїй землі, а поліція відмовляється їх заарештувати або навіть просто зігнати. Ні, їй справді треба, щоб вони на когось напали. Лише Господь знає, що це за країна така, якщо ви не можете навіть боронити власну землю від пройдисвітів, які по ній вештаються. Мій дім — моя клята фортеця, і все таке.

Сьогодні на ловах не пощастило. Захисники прав тварин протестували, розмахуючи своїми прапорами, розкидаючи перець і ганус, лякаючи коней, збиваючи гончаків зі сліду і дратуючи єгерів. Уранці було мокро після зливи, стежки не надто сприяли прогулянці, й мисливці, соваючись у тяжкій глині, не знайшли нічого цікавішого, ніж скелет дохлої кицьки.

— І ви що — не могли викинути їх з власної землі? — поцікавився Лендлес.

— І близько. Злочин не кримінальний, поліція через це й пучкою не кивне. Ти можеш чемно їх попросити піти подалі, а вони на це скажуть тобі: ану відвали. А хоч нігтиком їх торкнися — під суд потрапиш за звинуваченням у нападі. За те, що борониш свою кляту власність.

— Я записала на свій рахунок одну річ, яку зробила з цими зухвальцями,— грайливо втрутилася принцеса.— Побачила, як один сновигає позаду мого коня, ну й пустила коня задки. Протестувальник до біса перелякався, коли побачив, що кінь задкує перед його носом. Відскочив, перечепився і — беркиць у купу свіжого гною!

— Браво, Біні. Сподіваюся, він у штани напудив,— зронив Девід Квіллінґтон.— А ви полюєте, містере Лендлес?

— Тільки у Сіті.

— І тут вам треба якось спробувати. Побачите сільську місцевість з найкращого боку.

Лендлес мав сумнів щодо цього. Він саме вчасно прибув, щоб застати мисливців, які поверталися з полювання: обличчя в червоних плямах, усі наїзники брудні та мокрі як хлющ. Додайте ще роздерту лисицю, чиї нутрощі були