Читати книгу - "Хід королем"

— Отже, ти гейко, Девіде.

— Мабуть, так, Кенні. Точно. Гейко. Тому що я думаю, що кохаю тебе.

— Тоді забудь про всі ці бздури,— Кенні обурено махнув рукою на телевізор.— Хай весь світ лізе на трибуну і криком сходить, а ми не мусимо до них приєднуватися та наїжджати на інших. Любов має бути в душі, вона особиста, вона не має виливатися в чортові бої на кожному розі,— він серйозно подивився на Майкрофта.— Я не хочу втратити тебе, Девіде. Тож не звинувачуй себе.

— Якщо Маккіллін має рацію, ми не потрапимо на небеса.

— Якщо на небі повно людей, смердючих і вбогих, які навіть не можуть прийняти того, хто вони і що вони відчувають, не думаю, що хочу до таких приєднатися. Тож чому ми не можемо прийняти того, що маємо тут, ти і я, і бути щасливими?

— І довго, Кенні?

— Доки зможемо, коханий.

— Доки нам дають спокій, ти це маєш на увазі.

— Дехто наближається до прірви, дивиться вниз, а потім тікає, переляканий. Такі не розуміють, що можна й літати, далеко ширяти, бути вільним. Такі все життя повзають по вершині скелі, не знаходячи сміливості. Не марнуй життя на плазування, Девіде.

Майкрофт слабко всміхнувся.

— Я не певний, що не боюся висоти.

Кенні відставив свою каву.

— Іди сюди, старий дурню. Ходім стрибати зі скелі.

Розділ двадцять четвертий

Уся політика передбачає трохи злодійства. Я намагаюся вкрасти один виборчий округ чи два, тоді як інший намагається вкрасти всю країну.

Гвинтівка націлилася на мішень рівно за двадцять п'ять ярдів. Звідти незмигно витріщалося обличчя Гордона Маккілліна. Вдих, миттєва пауза, спущений курок. Різка віддача — і куля двадцять другого калібру полетіла своїм шляхом. На старому плакаті передвиборчої кампанії з'явився ідеальний отвір — там, де був рот лідера опозиції, і погано склеєна мішень розпалась, і на підлогу посипалося клоччя паперу, наче подерта серветка.

— Не роблять уже таких плакатів, як раніше.

— І лідерів опозиції — теж.

Уркгарт і Стемпер потішилися зі свого жарту. Просто під їдальнею палати лордів, у низькому, обшитому деревом льосі, помережаному трубами водогону й каналізації та іншими архітектурними нутрощами Вестмінстерського палацу, двоє чоловіків лежали пліч-о-пліч у вузькому тирі, куди ховалися парламентарі, щоб виплескувати свої вбивчі інстинкти на паперові мішені й не вбивати один одного. Це було місце, де Черчілль тренувався стріляти, очікуючи на німецьке вторгнення, пообіцявши боротися з ним особисто, до останнього, навіть ховаючися за мішками з піском на даху Даунінг-стріт. І це було місце, де Уркгарт репетирував свій «Час питань», звільнившися з-під критичного погляду мадам спікера.

— Це просто фарт — ваша ідея з цим церковним памфлетом,— дещо неохоче визнав Стемпер, поправляючи на зап'ясті шкіряний ремінь, що підтримував приціл важкої гвинтівки. Він був зовсім не таким вправним стрілком, як Уркгарт, і ніколи не міг перемогти його.

— Кагуни — досить екзотичне плем'я, члени цього клану іноді несподівано відвідують Мортіму та роблять їй різні чудернацькі дарунки. Один з таких раптом вирішив, ніби мене зацікавить питання моралі в юнацтва — дивний тип. Це не фарт, Тіме. Просто родинні зв'язки.

Колишній агент з нерухомості спохмурнів.

— Хочете ще постріляти? — спитав він, ставлячи ще одну кулю в гніздо.

— Тіме, я хочу справжньої війни,— Уркгарт підніс гвинтівку до підбитого м'яким плеча, пильно вдивляючись у приціл.— Я вирішив. Вона вже йде.

— Ще один з ваших університетських жартів.

Уркгарт знищив ще один паперовий портрет, перш ніж обернутися до Стемпера. Його усмішка зникла.

— У Маккілліна неприємності. Він поліз на гілку, а та хруснула. Так прикро.

— Ми ще не готові, Френсисе. Ще зарано,— заперечив Стемпер, але зовсім непереконливо.

— Опозиція буде ще менше готова. Партії перед виборами — мов ті туристи, яких переслідує лев-людожер. Ти не мусиш обігнати лева — ти не можеш. Усе, що тобі треба зробити, це щоб у тебе ноги працювали краще, ніж в іншого сучого сина.

— Країну в цю пору року може завалити снігом по пояс.

— Тим краще! У нас більше повнопривідних автівок, ніж у них.

— Але ми, як і раніше, за рейтингом відстаємо на чотири пункти,— опирався голова партії.

— Тоді не марнуймо часу. Шість тижнів, Тіме. Попрацюймо. Важливі політичні оголошення щотижня. Закордонні поїздки екстракласу, новий прем'єр штурмує Москву чи Вашингтон. Наробимо скандалу по всій Європі, вимагаючи повернути гроші. Я хочу повечеряти з усіма толерантними редакторами з Фліт-стріт, а ти оброблятимеш політичних оглядачів. І, якщо вдасться, знизимо ставки за кредитами. Каструємо кількох злочинців. Запустимо маховик. Маккіллін упав — то віддухопелимо його, доки він лежить. Полонених не беремо, Тіме. Не в ці шість тижнів.

— Сподіваймося, що його величність цього разу погодиться співпрацювати,— Стемпер не приховував свого скептицизму.

— Твоя правда. Думаю, нам треба задіяти новий підхід до Палацу. Збудувати кілька мостів. Прикласти вухо до землі, дізнатися плітки. Довідатися, що робиться по темних кутках.

Стемпер нашорошив вухо, ніби зачувши, як у хащах крадеться здобич.

— І нам потрібна піхота, Тіме. Лояльна, віддана. Не надто кмітлива. Люди, які радо підуть по цих мостах, якщо буде потреба.

— Це схоже на війну.

— І нам її ліпше виграти, старий. А то нас використають як мішені. І я кажу не про паперові портрети.

Розділ двадцять п'ятий

Бути членом палати общин — це часто все одно, що бути похованим живцем. У палаті лордів принаймні люб'язно почекають на вашу смерть.

СІЧЕНЬ: ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ

Гравій з довгої під'їзної доріжки, що вела від воріт до фасаду старовинного маєтку, гримів по кузову авта, яке під'їхало і припаркувалося позаду інших автомобілів. Лискучий темно-синій «роллс-ройс» здавався недоречним поруч з пошарпаними «лендроверами» й забризканими багнюкою фургонами, і Лендлес уже зрозумів, що він тут геть не пасує. Та йому було байдуже — він уже звик до цього. Це був родовий маєток Мікі, віконта Квіллінґтона,