Читати книгу - "Характерник"

не винен, бо є істинним сином царя, і, щоб розвіяти сумніви, кошовий розповів перед усім низовим товариством про страдницьку долю царевича. Про те, як і за що його хотіла звести зі світу рідна матінка Мар’я Іллівна, як утікали з Москви двоє калік — кривий і сліпий та безрукий — з візочком, у якому задихалося під ганчір’ям нещасне дитя.

— Ви ж, мабуть, знаєте, — звернувся Сірко до послів, — такого собі боярина Іллю Даниловича Милославського, государевого тестя? Ну, того, що малий царевич дзизнув по довбешці мискою?

— Помєр нє далєє как пять ґодков взад, — відповів Щоголєв. — Как істаскал єво царь-батюшка за власи намєдні, так он дє і окучурілся касатік[47].

— Помер, значить, — з жалем сказав Сірко. — А зі стряпчим Михайлом Савостьяновим ви ж, либонь, добре знайомі?

— Помєр, — знов відповів Щоголєв. — Давєча околєл мілок стряпчій в ізнєможєніі сінєм[48].

— Ну ось, ще один, — зітхнув Сірко. — Отруїли?

— Так-с.

— Стара пісня, — сказав кошовий. — А те, що цариця Мар’я Іллівна віддала Богові душу, я й сам знаю.

Сотник Чадуєв з презирством дивився на Щоголєва, однак тому було вже байдуже, як на нього дивляться: голови зітнуть обом хоч із презирством, хоч без нього.

Сірко знов звернувся до товариства:

— Чули? Усіх свідків, які щось знали про малого царевича, отруїли.

— То робота бояр! — закричали козаки. — Від них усе зло на світі!

— Так, — погодився Сірко. — У Москві ніхто не помирає своєю смертю. Там конають або від отрути, або на лобному місці від сокири ката. А вони хочуть, щоб ми віддали їм царевича.

— Не діждуться! — загукали козаки.

— Доки ми будемо з ними панькатися? Відрубаймо їм руки і ноги, та й нехай чухрають у свою Москву!

— Але спершу хай подивляться на царевича, тоді й знатимуть, який він ошуканець! Хіба ж ошуканці такі?

— Нехай подивляться йому в очі, недовірки!

— Може, вони самі пройдисвіти, а не посли, — нашкрябали грамоту, зліпили печатку, підробили царевий підпис та й носяться з тим папером!

— А давайте закличемо до них царевича, та й побачимо, якої вони заспівають!

Козаків знов остудив Сірко.

— Не царське то діло — по майданах та радах волочитися, — сказав він. — Надійде слушна година — й вони самі побачать його, тільки тоді вже нехай нарікають на себе. Кожному відплатиться по ділах його.

Розтривожені вкрай козаки наполягали, щоб покарати пройдисвітів зараз, не чекаючи, поки царевич захоче з ними стрічатися. А шибениця, вона ж ось поруч, давно за ними плаче.

— Егей! — гукнув Добривечір до тих двох козаків, що сиділи, звісивши ноги, на шибениці. — Ану киш звідти! Там зараз без вас буде кому теліпати ногами!

Чадуєв і Щоголєв цього разу не прощалися між собою, не обіймалися, не цілувались. Хоч Тхорикові дуже хотілося ще раз побачити те кумедне видовисько. Вітерець-«донець» давно висушив йому очі, Тхорик весело дивився на бородатих послів, до яких нарешті прийшов «амінь».

Чадуєв стояв з гордо піднятою головою, а Щоголєв потупився, скис. До того ж піддячий побачив, як з-за халяви його чобота виповз жужок і вирячив на нього перелякані очі. Виходило так, що коли Щоголєва зараз повісять, то й він, ні в чому не винний звичайний жук, загойдається на шибениці в чужому чоботі.

Жучка врятував Сірко. Він пояснив козакам, чому зараз не можна вішати москвинів.

— Братіє моя люба, славне Військо Запорозьке! — блиснув кошовий булавою, піднісши її ближче до сонця. — Я поділяю ваш справедливий гнів і також обома руками за те, щоб наклепників царевича покарати найлютішою смертю. Але ви забули про одну вельми поважну причину, через яку ми не можемо цього зробити. Песиголовці, передбачаючи, що від запорожців їм не буде прощення, заздалегідь подбали за свої шкури. Вони ще в Кишеньці захопили в заручники наших з вами братів Панька Лучку, Гавруся Мережку та Гната Голоблю з двома військовими товаришами й відпровадили їх до гетьмана Самойловича. Крім того, гетьман ув’язнив ще кількох моїх посланців, аби всіх цих чесних лицарів стратити, якщо скоїться лихо з московськими послами. Тому моя рада така, щоб зараз не позбавляти їх життя, але й не відпускати, поки ми своїх не визволимо з гетьманського полону. Нехай сидять у нас під вартою, а далі побачимо, чий батько дужчий.

Козаки погодилися на таку отаманову раду, бо хто б же віддав на поталу своїх побратимів через якихось московських приблуд.

Гиря, Костогриз, Іваник і Вовкотруб під командою Харка Білецького повели послів до грецької хати.

Сірко подав знак ієромонаху отцеві Петру, що він також може піти.

Після того кошовий знову звернувся до запорожців, чи не пора їм, лицарям славним, покликати в гості гетьмана Петра Дорошенка, щоб він привіз у Кіш те, що справедливо належить січовим козакам. Мова про військові клейноди — корогви й бунчук, що їх колись відібрав у Юрася Хмельницького воєвода Ромодановський, а потім вони потрапили до Петра Дорошенка. Сірко нагадав товариству, що Дорошенко доводиться йому кумом, тому повинен послухатися запорожців і привезти клейноди, бо їм місце не в Чигирині, а в січовій скарбниці чи в церкві Покрови.

Сірко поглянув на Покровську церкву, але по той бік вікна не було вже нікого. Із церкви теж ніхто не виходив. Лише отець Петро зупинився на паперті, наче боявся переступити поріг своєї храмини.

— Мудре слово речеш, пане кошовий! — загукали козаки. — Без клейнодів ніяк не можна!

— Немає клейнодів — немає і волі!

— Без клейнодів ми ніхто!

— Вели, батьку, вже зараз писати листа до кума Дорошенка!

Сірко подякував товариству за довіру і знов поглянув на церкву. Отець Петро прочинив важкі двері й боязко ступив у притвор.

2

Зайшовши до храму, ієромонах подивився на вікно, де мав стояти Симеон Олексійович. Там нікого не було. Він роззирнувся довкола, але в сутіні також нікого не помітив. Отець Петро тихо, майже не торкаючись підлоги, підійшов до стасидії. Це було особливе місце у церкві святої Покрови — різьблений із дерева, пофарбований у зелене бокун, де вистоював службу кошовий Сірко. Отець Петро, сам не знаючи чому, насамперед придивився до бокуна. Нікого.

Його погляд побіг до тетраподу, солеї, зачепився за амвон, піднявся до царських воріт. Звідти на ієромонаха дивилися лише намальовані Матей, Марко,