Читати книгу - "Характерник"

Де ж він? Невже пройшов за… Не може бути. Ворота хоч і називаються царськими, але за них не можна проходити ні царям, ні царевичам…

І раптом він його побачив розпластаного праворуч від царських воріт перед іконою Спасителя. Ієромонаха пробрав холодок. Спершу йому здалося, що Симеон Олексійович неживий. Та потім отець Петро зрозумів, що царевич молиться. Вклякнувши на коліна і припавши чолом до підлоги, він шепотів до Ісуса.

Отець Петро завмер біля стасидії-бокуна й боявся дихнути, щоб не сполохати Симеона Олексійовича. Він чекав, поки той завершить молитву. Це було дуже довго. Січовий ієромонах не знав жодної молитви, яка б тривала так довго.

Нарешті Симеон поволі підвівся, осіняючи себе хресним знаменням, й отець Петро міркував, як би так підійти до нього, щоб не злякати в сутіні храму, коли людина ще вся поглинута розмовою з Богом.

Симеон Олексійович тихо відійшов ліворуч і вклякнув перед образом Діви Марії з дитятком.

Отець Петро і собі подумки прочитав молитву до Богородиці. Він попросив, аби козацька заступниця скріпила його на дусі в нелегкому чині, що поклав на нього кошовий отаман Сірко. Ієромонах сім разів прочитав свою молитву, поки нарешті підвівся Симеон Олексійович. Підвівся, тричі перехрестився й пішов прямісінько до бокуна, де стояв і не дихав отець Петро. Просвітлений молитвою, царевич аж світився в сутінках храму, його одухотворене лице здалося отцю Петрові ще вродливішим, ніж було. Помітивши ієромонаха, Симеон засяяв усмішкою.

— Слава Ісусу Христу! — привітався він.

— Навіки слава Богу! — низько вклонився отець Петро. — Виджу, ви глибоко віруюча людина, ваша величносте.

— Та де! — якось так просто й по-галицькому сказав Симеон, аж тенькнуло серце ієромонаха — на Січ він утік з підпольського Рогатина, де його хотіли покатоличити.

— Не кажіт! — теж по-галицькому мовив отець Петро. — Віруючу людину по очах видно.

— Мені, отче, випала така доля, що я не мав змоги ні до церкви ходити, ні за віру дбати. У Москві був ще зовсім малий, а далі поневірявся, прости Господи, без хреста й молитви. Оце на Січі тільки й спізнав, що таке віра.

— А на Дону? — спитав отець Петро. — Стефко Разя наче ж був чоловіком набожним?

— Та був, звичайно, навіть їздив аж у Соловецький монастир гріхи відмолювати. Але тоді, коли мене забрав до себе, то вже тільки кров лилася. Не до церкви було.

— А так… Я туй-во… — отець Петро хвилювався. — Я… хтів би вас сі спитати, ваша величносте, чи не зволили б ви… цей-во…

— Кажіть.

— Тут ось уже великий піст сі зачинає, то я… туй-во…

— Ви, отче, хочете застерегти, щоб я не їв скоромного?

— Та де! Навіть козаки, прецінь, їдят все підряд, бо то люди військові! На війні посту немає. Але, видите, пане… ваша величносте, що вже конче тут неодмінне — то є сповідь. Висповідатися мусить кожна людина: і козак, і кошовий, і гетьман, і ца… цей-во…

Царевич його зрозумів.

— Ви закликаєте мене до сповіді? — уже холодніше спитав Симеон, скинувши з лиця усмішку. Він здогадався, що дехто йому досі не вірить.

— Воно би сі годило, — сказав отець Петро. — Ви коли-небудь сповідалися?

— Де? — гостро глянув на ієромонаха царевич. — Коли мене викинули з царського дому на смітник, я не мав ще семи років. А до сповіді йдуть після семи, хіба ні?

— То є правда, — кивнув отець Петро.

— З малолітства, отче, мені судилися мерзенні митарства світом — сирітство, старцювання, бруд, воші, лишаї, короста, жебрацькі злидні та люті кривди. Від мене, отче, так смерділо, що не пускали до храмів, і я стояв хіба що біля церковних воріт з простягнутою рукою.

— Курча їхня мама, прости Господи, — перехрестився отець Петро.

— А на Дону — я ж кажу, тільки кров лилася, та вино, та брага, та піт і сльози. Поки Стефкові Разі, як ви його називаєте, не відрубали голову. Оце така судьба мені випала, отче. Поки що…

— О, тоді боржій вам треба висповідатися, ваша величносте, — сказав ієромонах. — Задля вашої ж благодаті.

— Залюбки, — погодився Симеон.

Ієромонах полегшено відітхнув — йому здавалося, що доручення кошового видасться тяжчим. Уклонившись, він показав царевичу місце біля аналою і попросив його хвильку зачекати. Десь із-за царських воріт приніс невеличкого столика та круглого дзиґлика на трьох ніжках. Сівши на дзиґлик, поклав на столик хреста.

Царевич стояв знічений, та не менш розгубився й отець Петро. Перш ніж сповідати царевича, він мусив поставити його біля себе на коліна.

— Туй-во… Ваша величносте… Цей-во… — не міг дібрати слів благочестивий ієромонах. — Може б, ви туй-во… Повірте, мені совісно… але церковний звичай велить сповідальнику стояти на колінах біля священника.

Симеон без вагань опустився на коліна. Отець Петро пояснив, що сповідальник повинен згадати свої гріхи, відверто про них розповісти, покаятися, і якщо каяття буде щиросердим, то він, його духівник, дасть розрішення — відпустить йому ці гріхи.

Царевич з розумінням кивнув і поцілував ручного хреста, якого підніс до його вуст ієромонах.

— Ви сі не квапте… подумайте… я допоможу, де треба.

Симеон надовго замислився. З чого почати? Що є гріхом, а що ні?

— Чи доводилося вам коли-небудь брехати? — спитав отець Петро. — Кривити душею? Лжесвідчити? Когось обмовляти?

— Ні, отче, — відповів Симеон. — Все життя я хотів навчитися брехати, бо так легше на світі жити, але не зміг. Не та в мене кров.

— То, може, маєте якісь прогрішення?

Симеон знову замислився.

— Маю, — відповів він. — Три великі гріхи маю, отче.

— Які? — аж загорілися очі в ієромонаха. — Почніть із першого.

— Мало я сцяв боярам у чоботи, коли був дитиною, — сказав Симеон.

— Ну, що мало — то не є гріх, — заспокоїв його отець Петро. — Скільки ж там того сечового міхурчика в дітвака? Як у крілика.

— Все’дно жалкую.

— А другий?

— Другий мій гріх у тому, що я боярина Іллю Милославського лише приглушив таріллю. Треба було так дзизнути супостата, щоб мізки розлетілися по всіх палатах. Хай би ґиґнув на місці, — сказав Симеон і поторкав себе за розтягнуте праве