Читати книгу - "Характерник"

Чадуєв стояв із гордо піднесеною бородою і вже розгортав сувій. Військовий суддя Степан Білий оголосив усьому низовому товариству, що зараз буде зачитано царську грамоту.

Сотник Василій Чадуєв промовляв з написаного таким громовим та впевненим голосом, ніби це він був царем, а перед ним стояли його вірні слуги і підданці. Козаки слухали царську грамоту, затамувавши подих, намагалися не пропустити жодного слова, але нічого нового вони не почули. Государ писав їм про самозванця, про те, що вони чули вже від послів не раз, а потім суворо наказував видати лиходія і доправити його до Москви. Натомість він і надалі залишатиметься ласкавим до козаків за їхню вірну службу, за вдатні промисли проти неприятелів на суходолі та морських розливах і регулярно надсилатиме їм грошове жалування, хлібні припаси, ломові гармати та гармашів, які навчатимуть козаків із них стріляти, а також ядра, свинець, порох, смолу, чайки, сукна, сипоші тощо. Чергове таке жалування уже в дорозі.

Ще не дочитав Чадуєв усіх титулів, якими величався наприкінці царських грамот великий князь і самодержець Олексій Михайлович, як над майданом прокотився голос Івана Міюського:

— Це не цар писав!

— Це бояри підробили грамоту! — закричали донці.

— Цар про таке й не чув!

Майдан завирував, заволав тисячами горлянок:

— Це посли-самозванці! Повісити їх!

— Втопити!

— Роздерти на очах у царевича!

Тут навіть хтось пригадав (чи не Карпо Вишенька проговорився), що Чадуєв і Щоголєв, будучи в Кишеньці, нахвалялися привести на Січ воєводу Ромодановського з військом, щоб забрати царевича, а Січ спалити.

— Що? Спалити Січ?!!!

— Вирвати їм язики!

— Ми зараз покажемо, кого треба спалити!

Гнів затопив майдан. Здавалося, цього вогню вже не погасить ніхто.

Щоголєв бігав очима по натовпу, але того, кого він шукав, поблизу ніде не було. Той, через кого закрутилася така веремія, стояв за п’ятнадцять сажнів від Щоголєва, тільки не в натовпі й не серед старшин, а там, де його не бачив ніхто. Царевич стояв у церкві біля вікна, притулившись гарячим чолом до шибки, і спостерігав за всім, що відбувалося на майдані. На його юному свіжому обличчі нервово ходили жовна.

Тут вирішувалася його доля.

Розділ XІ,

який звідомлює про рішенець козацької ради, чудо перетворення Симеона та про порушення таїнства сповіді ієромонахом Петром

1

Вогонь гніву погасив Сірко чи, певніше сказати, його булава, яку він підняв угору ближче до сонця. Усі попередні кошові отамани, як-от Шкура, Ждан чи Шашіль, за символ отаманської влади мали довгу патерицю, як у священнослужителів, а в Сірка була «своя булава», невідь-де взята і з яких часів. Про ту булаву ходило багато чуток та здогадів, бо звичайна на позір залізна куля з руків’ям завдовжки у лікоть видавалася в Сіркових руках легенькою, як пір’їна, а коли він підносив її угору, то наливалася неймовірним сонячним свіченням. Зберігалася Сіркова булава не в скарбниці чи церкві, як усі військові клейноди, а в курені кошового, хоч ніхто ніколи не бачив, де він її ховав.

Цього разу теж так здалося, що не Сірко підняв булаву, а вона сама злетіла вгору, піднявши його руку. Злетіла, засвітилася на молодому весняному сонці, аж бузьки пороззявляли дзьоби, а що вже казати про козаків. Завмерли всі як один — Сірко говоритиме. І він звернувся до них з такими словами:

— Братіє моя люба, отамани-молодці і все Військо Запорозьке Низове — від славного старого вояки до молодого козачини! Ви багато всього набачилися в цьому світі, добре знаєте звичаї наші козацькі, тож скажіть мені по правді: чи бувало у нас на Січі таке диво, щоб ми когось комусь видавали?

— Не бувало, пане кошовий! — загукали козаки.

— Хто прийшов на Січ, той наш і більше нічий!

— Немає гіршої ганьби, як продати товариша!

Сірко опустив булаву, вона перестала світитися.

— Ми й сірому простого нікому не видали, — вів далі Сірко, — ані козака-голоту, ані баніту нещасного, а вони хочуть, щоб віддали їм царевича! Буде це, панове запорожці, тоді, коли рак свисне голосніше, ніж реве наш поріг Ненаситець!

— Не видамо, не видамо, пане кошовий!

— Хай нам пір’я виросте в роті, якщо ми візьмемо такий гріх на душу!

— Братіє моя мила та люба! — говорив далі Сірко. — Це ж таке діло, що тільки почни. Сьогодні ми видамо царевича, а завтра Москва нас усіх розтягне по одному. Їй що не дай, то мало, пащека там дна не має. Ви ось погляньте на цих двох бороданів-пестунів! Сидять тут у нас на всьому готовому, і все їм мало: їсти дай, випити дай, охорону дай, царевича дай… Та скільки ж вам влазить у пельку?

Сірко з докором глянув на московських послів. Сотник Чадуєв ніяково теребив у тремтячих руках царську грамоту, не знаючи, що з нею робити далі. Звичай велів кошовому давно її взяти і низько вклонитися послам, але він наче й не думав цього робити.

Щоголєв, понурившись, дивився собі під ноги — біля його чобота метушився стривожений чорний жучок. Притрушуючи майдан свіжим піском, хтось засипав його нору, і тепер жучок не знаходив собі місця. «Це знак! — подумав Щоголєв. — Голову зітнуть як не тут, то там».

Жучок викарабкався на носок його чобота, поліз угору й пірнув за халяву.

Сірко, всміхнувшись навздогін жучкові, подивився на церкву. Лише він бачив на шибці вікна білу цятку від носа, що притиснувся до шкла з того боку. Усмішка спала з лиця кошового.

— І на кого ж ви накинулися, як кровожерливі чокалки?[46] — з докором спитав Сірко у послів. — На оту дитину, що в неї ще й вус не посіявся під носом, а воно сидить тут бідне у нас, як осиротіла пташина у клітці? Що ж такого вам зробила царева кровинка, що ви цькуєте її, обзиваєте лиходієм і самозванцем?

Старі діди-райці зашморгали носами, чухаючи кулаками очі, значні військові товариші заворушили борлаками, та й дехто з молодших не міг стримати серця. У Тхорика від сліз уже хлюпало в чоботях.

А Сірко, як на те, і далі роз’ятрював їхні душі. Він сказав, що Симеон Олексійович ні перед ким