Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Ні. Ні, я зараз не про гроші, а про ціну. Це так дивно — усвідомлювати, чого варте життя. Це все, що я хотів сказати.

Майкл на якусь мить похмуро задивився в нікуди, явно зрозумівши, що не схилив мене на свій бік. Його очі трохи зловісно відблискували у світлі інфрачервоної лампи. Слова прозвучали як погроза. Наче він уже зважив одне життя й поставив сумку грошей вище за нього, а тепер готовий зробити те саме з моїм. Може, це давалося взнаки моє внутрішнє напруження, але стіна сірого снігу за вікном зненацька здалася мені загрозливою. Я уявляв, як надворі лютує хуртовина, і кучугура росте, тисне на скло. Будь-якої миті сніг може ринути через вікно в сушарню й поховати нас обох.

Тоді Майкл промовив:

— А ще дивніше усвідомлювати, що я розрахував це все неправильно.

Я не надто розумів, що саме Майкл намагається сказати: що він незадоволений тим, на що обміняв життя Алана, чи його не влаштовує ціна, яку за це заплатив. Саме це й сказав йому, хоча, мушу визнати, не так красномовно, як виклав це вам.

— Я просто намагаюся сказати, що засвоїв урок і що ніколи більше не виберу насильства. І ти досі думаєш, що це через гроші? — запитав Майкл.

— А хіба ні?

— Ці гроші не… Слухай, ці гроші від самого початку мали належати нам, розумієш? Ми помирали за них. Вони їх нам завинили.

«Наші гроші». Ось, знову. Але хто ці «ми»? Майкл і хто? Якийсь іще Каннінґем? Я розтулив рота, щоб запитати ще щось, але рулетка, яка крутилася в голові весь цей час, зненацька зупинилася на одній думці.

Тієї ночі, коли помер Алан, Майкл сказав мені, що це наші гроші. Я думав, він має на увазі, що ми можемо їх узяти, що він заслужив їх, укравши або вбивши заради них, і що він готовий зі мною поділитися. Кілька годин тому Ерін прошепотіла мені на вухо: «Це гроші родини». Я думав, вона має на увазі те саме: оголошує право власності й пропонує мені частку. Увесь цей час Майкл й Ерін казали мені правду, а я не розумів. Вони буквально мали на увазі право власності.

Перед очима знову постала оповита павутинням галявина, де Майкл схилився над чоловіком в агонії. Зважував своє рішення. Оцінював життя. Тепер усе ставало на свої місця, і я збагнув, звідки Майкл знав, що в сумці лежить двісті шістдесят сім тисяч доларів, не рахуючи їх.

Ви це бачите? Я нарешті розв’язав бодай одну загадку.

— Це не крадені гроші, — промовив я. — Вони твої. Ти не зробив це наосліп. Ти знав Алана. Він тобі щось продавав?

Майклові очі засвітилися — він зрозумів, що я ладен якщо не повірити, то принаймні вислухати його. Я знаю, що всі ці вогники в очах — жахливе кліше, але це правда. Хоча, звісно, це міг бути й перепад напруги в старому готелі, від чого лампа над вікном на мить спалахнула яскравіше.

— Що ж, тоді я можу розповісти тобі про Алана Голтона. І про те, звідки він знав батька.

Цього я не чекав. І тепер був радий, що зачинив двері.

— Батько знав Алана?

Майкл щиро закивав.

— Те, що я тобі розповім, звучатиме… божевільно, мабуть. Але вислухай мене, гаразд? — Він сприйняв моє мовчання як згоду й повів далі: — Голтон був копом.

— Копом?

У мене виникло несподіване бажання пальцями опустити брови, які заскочили на чоло, але я стримався.

— У минулому.

— Ну, звісно. Зараз він узагалі весь у минулому. — Я знав, що моє зауваження звучить по-дитячому, але це просто вихопилося з рота, поки я гарячково обмірковував ситуацію. — Але як таке можливо? Тобі дали тільки три роки за вбивство копа?

— Ні. Тобто він не був копом, коли я… тієї ночі. Але раніше був. Він, ем-м… — Майкл поклацав пальцями, добираючи слова. — …впав у немилість, скажімо так. І боляче забився. Потім перемагався дрібними підробітками та зрештою взявся продавати різні милі дрібнички… вживані. Він був на третину ставки наркодилером, на третину — злодієм, а ще на третину — безхатьком. І на повну ставку — шукачем проблем із законом. Марсело зміг зобразити Алана як дрібного злочинця, бо роки роботи в поліції… скажімо так, він не був благородним борцем за справедливість. Власне, лише тому сторона обвинувачення погодилися на три роки, які пропонував Марсело, бо якби він витягнув ту історію в залі засідань… розумієш, там були люди, яким би це не сподобалось. — У цьому був сенс. — Марсело витягнув ту історію за зачиненими дверима в кабінеті судді, і сторона обвинувачення погодилася на угоду. Три роки. Розумієш?

— Більш-менш. Але не збагну, як це все стосується батька.

— Чекай, я ще до цього не дійшов.

— Час іде, сніг тане. Чув, що мені можна вимагати платню що шість хвилин, якщо вже я тепер адвокат.

— Мені здається, я заплатив тобі завчасно, Ерне.

На це не було чого сказати. Дотепними шпильками проти правди не попреш.

Майкл сьорбнув коли, скривився (мабуть, вона вже встигла увібрати в себе запах ступнів) і став розповідати далі:

— Отож, Алан вийшов зі мною на зв’язок. Просто так, зненацька — я його не шукав. Сказав, що в нього є те, що я хочу. Що він мені це продасть. Власне, він також сказав, що говорив і з тобою. Саме тому я привіз його до тебе додому. Я подумав, якщо він сказав тобі те саме, що й мені, ти зможеш… зрозуміти, що сталося.

— Може, він сказав це, щоб ти йому повірив? — Я відкинувся на спинку стільця. — Але я жодним чином не причетний до цього. Я ніколи не зустрічав Алана.

— І так і ні. — Майкл знизав плечима, наче моя здатність запам’ятовувати людей, яких я зустрічав, викликала серйозні сумніви. Перш ніж я встиг розтулити рота, щоб посперечатися, він додав: — Звісно, потім я теж подумав про те, що він міг і не говорити з тобою. Я бачив, яким шокованим і спантеличеним ти був того ранку, не кажучи вже про те, що не змінив своїх свідчень, коли дізнався його ім’я. Так я все зрозумів. Але ти зустрічав його.

Я хотів був заперечити, але Майкл нахилився до мене й торкнувся вказівним пальцем трьох місць на