Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

в рідні краї. Має дивну звичку, хочте — назвіть особливою прикметою. Говорить про себе в третій особі. Звідки то — хтозна.

— Імператорська манера, — вставив Платон.

— Хтозна, — повторив Захарченко. — А, якби ж то була шкідлива примха. Ще звичка є: не сидить на одному місці довго. Замолоду вважав себе першим, хто відновить занепаду славу броварських лісів. Вас, мосьпане, ще на світі не було, коли я разом зі старшими ганявся за останніми розбійницькими ватагами в лісах за Дніпром. Це ж треба так було статися, що батько Апаша — один із душогубів, кому тоді вдалося вислизнути з великої облави. Забіг аж до Таврії, осів на хуторі, дівку знайшов, сина Савку вистругав. І травив малому байки про шалене життя благородних розбійників.

— Спадковий бандит, значить.

— Еге, бува, — покректав Захарченко. — Знаний тим, що вправно стріляє, володіє стилетом і кастетом, наче хірург Пирогов — скальпелем. Освоїв джіу-джитсу, хизувався тим, навіть не раз викликав бажаючих на двобій, забавка така. Прищемили ми йому хвоста, але фартовий, вирвався. Весь час, поки нічого про Апаша в тутешніх краях не чули, у поліції хрестилися й ставили Богові товстезну свічку. І виліз, мов чиряк на сраці. Бачив його, як вас зараз. Він не дав себе схопити, сучий син. А я не дав себе зарізати. Нічия, так би мовити. З того часу носа до Києва не пхав, та й губернію обходив. Чому згадали про нього?

— Бо повернувся.

— Звідки знаєте?

Платон допив вистигле вариво.

— З ним не вперше таємно зустрічається Марія фон Шлессер, — мовив нарешті. — Навряд барону відомо про те... було. Востаннє бачилися за кілька днів до вбивства. А зв’язковий у них — якийсь Митя Більмо. Думав, усіх башибузуків знаю на прізвиська...

Захарченко враз змінився на обличчі.

Зараз перед Чечелем стояв мисливський пес, який узяв слід кабана, — точніше, людська подоба породистого, бувалого в бувальцях гончака. Старий сищик розправив плечі, випнув груди, втягнув ніздрями повітря. Здається, навіть вуха настовбурчилися.

— Платоне Яковичу, я не в тім’я битий. Від пропозиції, принесеної паном Садовським, завбачливо відмовився. Але це в жодному разі не означає, що справа мене не зацікавила. Навів кілька довідок, маю можливості. Особливо зацікавили обставини, за яких наша мосьпані овдовіла вдруге.

— Вбивство.

— Так, поміщика Зайчевського вбили грабіжники. Її чомусь пожаліли. Пане Чечель, я не припускаю, що Марія Данилівна вигадала напад. Чомусь не думаю, що здатна зарізати людину. Історія прогриміла в Чернігівській губернії, до київської розшукової поліції стосунку не мала. Але, кажу ж, поцікавився ось днями. Там шукали такого собі Гриця Вовка, під опис удови він найкраще підходив. У нього вада від природи, вовча паща називається.

— Це коли піднебіння розщеплене, — кивнув Платон. — Яскрава особлива прикмета.

— Десь за півроку його труп виловили з Десни. Тоді, два роки тому, Вовк і Апаш були в одній команді.

Тепер завмер Чечель.

— Сава Бережний на прізвисько Апаш щось має до вбивства другого чоловіка Марії? — вичавив із себе, перевівши подих.

— Я не вірю в подібні збіги. Інакше для чого їм таємно знатися? Як баронеса, дама з вищого світу, яка, до всього, останнім часом живе за містом, могла здибати Апаша? А його цікавлять мільйони барона фон Шлессера, ох, цікавлять. Може забрати без ножика й кастета, не витративши жодної кулі.

Платон потер перенісся.

— Мені треба його знайти.

— Апаша? Перехрестіться, юначе.

Платон виконав прохання.

— Ось вам хрест — треба знайти.

— Вам ніхто не прикриє спину.

— Значить, мене вб’ють. Їй-богу, Іване Макаровичу, то краще, ніж ховатися по притонах із блощицями й маєтках, збудованих на подобу лицарського палацу.

Захарченко посміхнувся у вуса.

— Я себе зараз бачу, Платоне Яковичу. Коли було стільки, скільки вам тепер... А! — Старий сищик махнув рукою. — Одежу поміняйте. У такому вигляді незручно буде.

— Іншої нема.

— Пошукаю в себе. Висітиме, я ж грубший. Зате зросту ми одного. Прохання: прилаштуйте десь драндулет, бо мій двір не годиться.

— Так на ньому ж поїду.

— До Чорного яру? Краще не треба.

— Хіба до Чорного яру?

— Ви згадали Митю Більмо, єдину ниточку до Апаша. Він крутиться в тамтешніх притонах. Є один кабак, так і називається — «Яр».

— Чув. Навіть колись забрідав, як крутив справу Урусової. Там картярі збираються майже відкрито. Кілька дівчаток у задніх кімнатах, для постійних клієнтів.

— Якщо Більмо там не буває, хтось із тамтешніх напевне знає, де його знайти. Але обережно, Платоне Яковичу.

— Запитайте у хворого про здоров’я, — посміхнувся Платон. — А в того, за ким шукають жандарми, — про обережність. І пригостіть іще чаєм, дуже смакує.

Розділ 18

Штофи зеленого скла

Київ, Лук’янівка, Чорний яр

оки пили чай, поки відставний поліцейський нагодував гостя ухою зі щуки, яку сам зловив, поки шукав підходящий одяг — сутінки вступили в права.

«Даймлер» Чечель залишив в одному з гаражів автоклубу. Ризикнув, з’явився туди. Впізнали, не зраділи, проте повелися стримано: ні про що не питали, все ж таки Платон мав членський квиток. Дозволили пристроїти автомобіль, але натякнули, ховаючи очі: краще б пан Чечель не зловживав, не вводив у гріх, забрався чимшвидше, сам же все розуміє.

Він розумів.

Та досі не звик, що на нього дивляться, мов на прокаженого.

У величезній шафі Захарченка чого тільки не було. Відставний поліцейський іще на службі любив перевдягатися. Тепер, виконуючи приватні доручення, тим більше підтримував цю звичку. З будинку Платон вийшов босяком: штани у велику клітинку, черевики з калошами, сіра сорочка, жилетка, хустка довкола шиї, піджак з латками на рукавах, старе мішкувате пальто. Голову прикрасив м’ятий крислатий капелюх із приплюснутою маківкою.

Був би Чечель зараз у шкурі звичайного містянина — не мав би жодного бажання зустріти такого типа на тихій вулиці.

Ще й у сутінках.

Баньку Платон відшукав вище, на розі Прорізної й Пушкінської. Світло ліхтаря дозволило бородатому візникові роздивитися його й похитати головою. Надто підозрілий вигляд мав пасажир, аби везти його навіть освітленою центральною частиною міста до вокзалу чи на Євбаз. Тим більше — у Чорний яр, ще чого захотів. Чечель не мав часу шукати іншого візника: мав би такий самий результат. Здебільшого візники не ризикували їхати на Лук’янівку, Куренівку чи Деміївку навіть