Читати книгу - "Маска та лід, Льюїс Бенте"

Вона відчувала його тепло навіть через холодний лід під ногами. Дихання збилося.

— Це було нечесно! — гаркнула вона, відштовхуючи його.

Артем засміявся, не відпускаючи її.

— Умови змагання не забороняли трохи хитрощів.

— Я виграла!

— Ні, — він нахилився ближче. — Ти програла, бо я дістав своє бажання.

Аліса стиснула кулаки.

— І яке воно?

Артем усміхнувся, і ця усмішка була небезпечною.

— Дізнаєшся завтра.

Вона тільки хотіла щось сказати, але тут поруч з’явилася та дівчина, яку він привів.

— Гарна гра, — промовила вона, оглядаючи Алісу оцінюючим поглядом. — Артеме, підвезеш мене додому?

Аліса стиснула щелепи.

— О, звісно, — легко відповів він, не відводячи погляду від Аліси.

Щось усередині неї стислося.

“Ти не ревнуєш. Тобі байдуже. Правда?”

Але її серце гучно стукотіло, поки вона дивилася, як вони разом виходять із ковзанки

Розділ 66: Бажання переможця

Аліса зайшла до класу, намагаючись ігнорувати важкий осад учорашнього вечора. Вона не ревнувала. Абсолютно. Просто було… цікаво. Ну гаразд, неприємно.

Артем уже сидів на своєму місці, спокійно переглядаючи щось у телефоні. Але варто було їй ступити кілька кроків у клас, як він одразу підняв голову.

— Привіт, заучко, — сказав він з тією ж усмішкою, яка завжди виводила її з себе.

Аліса лише кивнула й сіла за парту, роблячи вигляд, що не помітила його.

— Ти що, образилася? — Артем відкинувся на спинку стільця, явно розважаючись ситуацією.

— Ні, — відрубала вона, витягаючи підручник.

— То чому така серйозна?

Аліса роздратовано підняла погляд.

— Чого ти хочеш, Артеме?

Він лукаво усміхнувся.

— Ти пам’ятаєш, що вчора програла?

— Якщо ти ще раз скажеш, що це була чесна перемога, я візьму і…

— …підеш зі мною на побачення, — спокійно докінчив він.

Аліса застигла.

— Що?

— Моє бажання, — знизав плечима Артем. — Побачення. Сьогодні ввечері.

Вона звузила очі.

— А як же твоя «подруга» з учорашнього вечора?

Він нахилився ближче, його голос став нижчим.

— Ти ревнуєш?

— Ні, — швидко відповіла вона.

— Тоді яка тобі різниця?

Аліса зціпила зуби.

— І якщо я відмовлюсь?

Артем зітхнув.

— Це буде дуже негарно з твого боку. Умови ж були чіткими.

Вона дивилася на нього, розуміючи, що він знову її переграв.

— Гаразд, — буркнула нарешті. — Але це ще нічого не означає.

Артем ледь помітно всміхнувся.

— Побачимо, заучко.

Розділ 67: Це не побачення

— Це не побачення, — втретє повторила Аліса, стоячи перед дзеркалом і критикуючи свій вибір одягу.

Вона обрала звичайні джинси й чорний светр. Нічого особливого, нічого романтичного. Це не побачення, а просто виконання дурного бажання Артема.

Телефон завібрував.

Артем: «Виходь, я чекаю».

Зітхнувши, вона схопила куртку й вибігла з квартири.

Артем стояв біля чорного позашляховика, спокійно опершись на дверцята. Одягнутий у темну куртку й спортивні штани, він виглядав так, ніби взагалі не переймався цим вечором.

— Чому ти завжди запізнюєшся? — піднявши брову, промовив він.

— Я не запізнилася, — огризнулася Аліса, сідаючи в машину.

Артем сів за кермо, поглянув на неї й усміхнувся.

— Хвилюєшся?

— Ні.

— Брехня.

Аліса схрестила руки на грудях.

— Може, скажеш, куди ми їдемо?

— Терпіння, заучко. Це сюрприз.

Вона закотила очі, але всередині її їла цікавість.

Через двадцять хвилин вони зупинилися біля… боулінгу.

— Серйозно? — здивувалася вона. — Боулінг?

Артем усміхнувся.

— А ти думала, що поведу тебе на романтичну вечерю зі свічками?

— Було б дивно, враховуючи, що я сюди прийшла під примусом.

Він нахилився ближче, його очі блиснули викликом.

— Тоді зробімо так: якщо ти виграєш — це буде просто гра. Якщо я виграю…

Аліса спохмурніла.

— Що тоді?

Артем зухвало всміхнувся.

— Тоді це буде справжнє побачення.

Вона мовчки дивилася на нього.

— Ти занадто впевнений у собі.

— А ти занадто боїшся програти.

Аліса стиснула губи.

— Гаразд. Граємо.

Артем відчинив двері, пропускаючи її вперед.

— Після тебе, заучко.

Розділ 68: Гра на нервах

— Ти знаєш, що я ніколи не грала в боулінг? — сказала Аліса, беручи кулю й вагаючись, як правильно її тримати.

Артем усміхнувся, спостерігаючи за її незграбними спробами.

— Тим цікавіше.

Він зробив крок ближче й узяв її руку, допомагаючи правильно поставити пальці в отвори кулі. Його дотик був несподівано теплим, і серце Аліси зробило дивний ривок.

— Тримай ось так, — його голос був тихий, майже шепіт біля її вуха.

Аліса розгублено кивнула, намагаючись не звертати уваги на його близькість. Вона зробила глибокий вдих, замахнулася й відправила кулю вперед…

— О, ні…

Куля покотилася повільно, невпевнено… і з глухим звуком скотилася в канавку.

Артем голосно засміявся.

— Ну, початок вражаючий!

Аліса сердито глянула на нього.

— Це було пробне кидання!

— Так, так, — він хитро посміхнувся. — Тепер дивись, як це робиться.

Він легко підняв свою кулю, зробив крок уперед і майже без зусиль збив усі кеглі одним ударом.

— Страйк, — самовдоволено промовив він, повертаючись до неї.

Аліса закотила очі.

— Зовсім не хизуєшся, правда?

— Зовсім, — він підморгнув.

Вона зітхнула й узяла наступну кулю. Глибокий вдих. Розмах. Куля летить…

І… сім кеглів!

— Ого, ти прогресуєш, — усміхнувся Артем, спостерігаючи, як Аліса здивовано дивиться на кеглі, що впали.

— Ну, не так уже й погано, — вона намагалася приховати задоволення в голосі.