Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

очі, але не побачив нічого, крім темряви. Він закричав, і кричав, і кричав. Тоді до нього дійшло, що світло вимкнене і віконниці опущені, бо всі дивляться фільм.

Це був і без того пекельний політ. Товстун Чарлі просто трохи погіршив його для всіх інших.

Він підвівся, спробував вийти до проходу, наступаючи дорогою на сусідські ноги, а тоді, коли він майже дістався виходу і розгинався, зачепив лобом закривку багажної полиці; та відчинилася, і чийсь багаж впав йому простісінько на голову.

Всі люди поруч, які це побачили, засміялися. Це була непогана кумедія, і вона надзвичайно їх потішила.

Сьомий розділ, у якому Чарлі вирушає в далеку дорогу

ані з імміграційної служби розглядала американський паспорт Чарлі з таким виглядом, наче шкодувала, що він не той іноземець, якого вона може просто не пустити до країни; а тоді, зітхнувши, жестом дозволила йому перетнути кордон.

Чарлі розмірковував, що робитиме після того, як пройде митницю. Напевне, візьме напрокат машину. І попоїсть.

Він зійшов з електрички, яка з'єднувала різні термінали, минув службу безпеки і вийшов у велетенську шопінгову зону аеропорту Орландо. Напевне, йому варто було б куди більше здивуватися через пані Гіґґлер, яка стояла і розглядала обличчя прибулих, стискаючи в руці велетенське горнятко кави. Вони побачили одне одного приблизно одночасно, і пані Гіґґлер вирушила йому назустріч.

— Голодний?

Чарлі кивнув.

— Ну, сподіваюся, ти любиш індичку.

Товстун Чарлі міркував, чи, бува, бордовий універсал пані Гіґґлер — не та сама машина, яку вона водила, коли він був малим. Здається, так воно і було. Здоровий ґлузд підказував, що колись ця тачка була новою. Зрештою, все колись було новим. Тепер сидіння вкривала порепана шкіра, від якої відвалювались лусочки, а панель була із запилюженого шпону.

На сидінні між ними примостилась коричнева паперова торба для закупів.

У машині пані Гіґґлер не було підставки під чашку, тому кермуючи, вона тримала своє гігантське горня кави між колін. Автомобіль мусив з'явитися на світ у докондиціонерну еру, тому вони їхали з відчиненими вікнами. Товстун Чарлі не заперечував. Після сирої англійської прохолоди він тішився флоридською спекою. Пані Гіґґлер прямувала на південь до платного шосе. Кермуючи, вона балакала: про останній ураган, і про те, як возила свого небожа Бенджаміна до «Морского світу» і до «Світу Волта Діснея», і про те, що всі туристичні курорти вже не такі, як раніше, про будівельні норми і ціну на газ, і що саме вона сказала лікареві, який запропонував їй замінити тазостегновий суглоб, і чому туристи вперто годують кро'дилів, і чому приїжджі будують домівки на пляжах, а потім завше здивовані, коли пляж чи будинок зсуваються, а кро'дили жеруть їхніх собак. Товстун Чарлі усе пропускав повз вуха. То були просто балачки.

Пані Гіґґлер сповільнилась і взяла чек для платного шосе. Вона замовкла і, здавалося, замислилась.

— То ти познайомився з братом, — мовила вона.

— Знаєте, — буркнув Чарлі,— можна було б і попередити.

— Я попередила тебе, що він бог.

— Але ви не згадали, яка він фактурна дупа.

Пані Гіґґлер пирхнула і сьорбнула кави з горнятка.

— Ми могли б зупинитись перекусити?— продовжив Товстун Чарлі. — В літаку були тільки вівсянка і банани. А ще не було ложок. І доки дістались мого місця, закінчилось молоко. Авіакомпанія вибачилась і дала нам картки на їжу.

Пані Гіґґлер похитала головою.

— Я принаймні міг би взяти на цю картку гамбургер в аеропорту.

— Я вже тобі сказала. Луелла Данвідді приготувала для тебе індичку. Як, по-твоєму, їй буде, якщо ти приїдеш, напхавшись у «Макдональдзі» і зіпсувавши собі апетит? Га?

— Але я вмираю з голоду. А туди ще дві години їхати!

— Тіко' не коли кермую я.

І вона натисла на педаль. Бордовий універсал знай підкидало на шосе, і тоді Товстун Чарлі міцно замружувався, втискаючи ліву ногу в уявну педаль гальм. То було виснажливо.

Значно швидше, ніж за дві години, вони дістались виїзду з шосе, виїхали на місцеву дорогу і вирушили в напрямку міста. Минули книжковий магазин і крамницю канцелярських товарів. Тоді минули сім гарненьких будиночків із міцними воротами. Проїхали старими житловими вулицями, про які, за спогадами Чарлі, дбали куди краще, коли він був малим. Минули ресторанчик із карибською їжею на виніс і ресторан із прапором Ямайки у вікні, де написане від руки оголошення обіцяло волові хвости, рисові закуски, курку карі й домашнє імбирне пиво.

Рот Товстуна Чарлі наповнився слиною, а в животі забурчало.

Машина рвонула вперед і підскочила. Тут будинки були старіші, і тепер усе навколо видавалося знайомим.

Рожеві пластикові фламінго на моріжку пані Данвідді досі привертали увагу, хоч за роки на сонці вони і вицвіли майже добіла. Ще там була дзеркальна сферична прикраса, і на хвильку Чарлі перепудився чи не більше, ніж узагалі коли-небудь лякався.

— Що, всьо аж так зле з Павуком?— перепитала пані Гіґґлер, поки вони прошкували доріжкою до дверей.

— Скажімо так, — мовив Чарлі,— думаю, що він спить із моєю нареченою, а мої з нею стосунки так далеко ніколи не заходили.

— Оу,— тільки й сказала пані Гіґґлер, тоді поцокала язиком і подзвонила у двері.

Усе це трохи нагадує Макбета, — міркував Товстун Чарлі десь годину потому. Власне, якби шекспірівські відьми були чотирма дрібними старенькими, а замість киплячих казанів і страхітливих наспівних заклять відьми вітали його індичкою, рисом і горохом, нагромадженими на білих порцелянових тарілках, під якими простиралася червоно-біла картата цератова скатерка, і це якщо не згадувати бататового пудингу, гострої капустки, і того, що йому запропонували добавку, а тоді ще одну, і коли Макбет жалісливо заявив, що присягається, що як запхне в себе ще хоч шматочок, то лусне, відьми нагодували його фірмовим рисовим пудингом і впакували в нього шмат знаменитого ананасового торта пані Бастамонте, який належало їсти догори дриґом, все було б точнісінько як у Макбеті.

— То що,— пані Данвідді змахнула з кутика губ