Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Він вибрався з гамака і поплентався за двері:

— Товстуне Чарлі?

Ніхто не відповів. Квартира здавалась порожньою. За вікнами були тільки сірий день і дощ. Павуку дощ сподобався. Він видавався доречним.

Дзвінко й мелодійно задзеленькав телефон. Павук узяв слухавку.

— Це ти? — спитала Розі.

— Привіт, Розі.

— Учора вночі... — Вона хвильку помовчала, тоді спитала: — Тобі було так само добре, як і мені?

— Не знаю. Мені було дуже добре. Гадаю, це можна зарахувати як «так».

— Мммм... — промуркотіла вона. А тоді вони помовчали.

— Чарлі? — зрештою озвалась Розі.

— Угу?

— Мені навіть подобається отак мовчати, просто знаючи, що ти там, на іншому кінці дроту.

— І мені.

Вони насолоджувались мовчанням одне одного ще трохи, смакували його, розтягували.

— Не хочеш сьогодні заїхати до мене? — спитала Розі. — Мої сусідки поїхали в Кернґормс.

— Здається, ця фраза претендує на найпрекраснішу в англійській мові. Ось послухай: мої сусідки поїхали в Кернґормс. Чиста поезія.

— Дурко, — хихотнула Розі. — То що, візьмеш зубну щітку?

— Так, ага, добре.

Вони ще кілька хвилин обмінювались різними «ти клади слухавку», «ні, клади ти», якими легко могли б дати фору парочці п'ятнадцятирічок із затуманеними гормонами мізками, а тоді нарешті поклали слухавки.

Павук усміхався, ніби святий. Враховуючи, що в цьому світі була Розі, це був найкращий з можливих світів. Туман розсіявся, світло було незатьмарним.

Павуку навіть не спало на думку поцікавитися, куди подівся Товстун Чарлі. Чого б його мали обходити такі дурниці? Сусідки Розі поїхали в Кернґормс, тому сьогодні він візьме з собою зубну щітку.

Тіло Товстуна Чарлі перебувало в літаку до Флориди. Затиснене посередині ряду з п'яти людей, воно міцно спало. Не найгірше рішення: туалети в хвості перестали працювати на самому початку польоту, і хоча бортпровідники й повісили на дверях таблички «не працює», це не завадило смороду повільно розповзтися задньою частиною літака, мовби то важкий хімічний розчин. Немовлята плакали, дорослі бурчали, а діти скиглили. Група пасажирів, яка летіла у «Світ Болта Діснея» і вважала, що відпустка почалася в ту саму мить, як вони піднялись трапом до літака і вмостились на своїх місцях, почала співати. Вони проспівали все: «Біббіді-боббіді-бу», «Що чудово в тиграх», «У глибині морській» і «Гей-гу, гей-га, робота — не нудьга», а ще, вирішивши, видно, що це теж діснеївська пісня, «Чарівника зустріти».

Щойно літак здійнявся в повітря, персонал виявив, що через помилку кейтерингової компанії обідів для пасажирів економ-класу не запакували. На борту були лише сніданки, а це означало, що пасажирам дістануться тільки мюслі і банани, які їм доведеться їсти пластиковими ножами й виделочками, бо потреби в ложках, на жаль, ніхто не передбачив. Зрештою, це було не так уже і погано, якщо врахувати, що молока для мюслів теж не було.

То був пекельний переліт, і Товстун Чарлі його просипав.

Уві сні Товстун Чарлі, одягнений у сюртук, перебував у великій залі. Поруч із ним була Розі, в білій весільній сукні, і трохи роздратована мама Розі, також у білій весільній сукні, щоправда, вкритій пилюкою і павутинням. Далеко-далеко, в іншому кінці зали, стріляли з пістолетів і розмахували білими прапорами якісь люди.

— Це люди за столиком «З», — сказала мама Розі. — Не звертай на них уваги.

Товстун Чарлі обернувся до Розі. Вона м'яко, доброзичливо усміхнулась до нього й облизала губи:

— Торт.

За цим сигналом починав грати оркестр. То був джазовий гурт із Нового Орлеана, і виконував він похоронний марш.

Помічницею кухаря була поліціянтка з парою наручників. Кухар вкотив торта на поміст.

— А тепер, — скомандувала Розі, — розріж торта.

Люди за столиком «Б» (які насправді були не людьми, а радісними мультяшними мишами, щурами і свійськими тваринами людських розмірів) почали співати пісень із діснеївських мультфільмів. Товстун Чарлі знав, що вони хочуть, аби він до них приєднався. Навіть уві сні думка про те, що треба буде заспівати на публіці, викликала у нього паніку: литки німіли, а губи пересохли.

— Я не можу заспівати з вами, — відчайдушно виправдовувався він. — Мені треба розрізати торт.

У залі запала тиша. У цій тиші зайшов шуф-кухар, котячи маленького возика, на якому щось стояло. Кухар мав обличчя Ґрема Коутса, а на возику стояв екстравагантний білий весільний торт: пишно оздоблена багатоповерхова споруда. З вершечка торта стирчали манюнькі наречена і наречений, ніби двійко людей, які намагаються стримати рівновагу на вершечку Крайслер-Білдінг із солодкою поливкою.

Мама Розі полізла під стіл і видобула звідти довгого ножа з дерев'яною ручкою і побитим іржею лезом — майже мачете. Вона передала ножище Розі, яка вхопила Чарлі за праву руку, поклала її поверх своєї, і врешті вони разом притисли іржаве лезо до товстої білої поливки на найвищому тортоповерсі, простісінько між нареченим і нареченою. Спершу торт складно було розрізати, тому Товстун Чарлі натиснув сильніше, перенісши на ножа всю свою вагу. Відчув, як торт піддається, і додав зусиль.

Врешті лезо ковзнуло крізь найвищий шар весільного торта і продовжило сповзати нижче, прорізаючи кожен корж і кожен рівень, і в процесі торт відкривався...

Уві сні Товстун Чарлі подумав, що торт був заповнений чорними намистинами, з чорного скла чи відполірованого гагату, але коли намистини посипались із торта, Чарлі зрозумів, що в них є ноги. У кожної намистини було по вісім спритних ніг, і вони ринули з торта, ніби чорна хвиля. Павуки висипали вперед і вкрили білу скатерку. Вони вкрили маму Розі й саму Розі, перетворивши їхні білі сукні на одіж чорну, ніби ебоніт. А тоді, в єдиному пориві, наче їх контролював якийсь зловмисний безмежний інтелект, вони сотнями кинулись до Товстуна Чарлі. Він обернувся, щоб утекти, але ноги зв'язало якоюсь гумовою стяжкою, і чоловік упав на підлогу.

Тепер павуки вкрили і його, їхні маленькі ніжки розповзалися його голою шкірою, і він намагався підвестися, але його просто затопили.

Товстун Чарлі спробував закричати, але в роті було повно павуків. Вони закрили його очі, і світ потемнів...

Товстун Чарлі розплющив