Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
по обидва боки розташована зона вільної торгівлі,
чи як її там: бруд, казино й заводи,
де трудове законодавство чинне тільки умовно.
на белізькому боці нас зустрів веселий високий
вусатий дядько, рідний корупціонер.
з Сімона за в’їзд узяли п’ять баксів офіційно,
а з мене за візу — п’ятдесят. неофіційно.
Сімон злостився, і, що прикро, — злостився на мене.
начебто це якийсь особистий вибір —
що я народився в одній країні, а він в інший.
нє, людям Першого світу варто пізнати на собі,
що таке отримувати візи до кожної країни.
і що таке працювати за копійки.
може, тоді по-іншому до міграції та мігрантів ставитимуться.
он навіть «соціаліст» Сімон розумів це лише в теорії,
а не емоційно.
белізький прикордонник поклав гроші за мою візу
до свого особистого гаманця.
— але майте на увазі, — він був адекватний і бачив,
який ми маємо вигляд, —
працювати в Белізі ви не маєте права.
бо якщо ми впіймаємо вас — депортуємо, хо-хо-хо!
ви зараз поїдете, побачите, скільки на дорогах сміття.
ми, белізці, любимо смітити. це наша
національна традиція, хо-хо-хо!
між іншим, щодо сміття — це виявилося неправдою.
ми сіли в прикордонний автобус і за долар доїхали
до найближчого містечка: Коросаль.
і потрапили у вікторіанську епоху.
якісь колоніально-класицистичні будинки,
бруківка на дорогах,
і якось так тихо й затишно,
багато дерев, і все здається,
що зараз на четвірці коней
проїде Наташа Ростова у бричці із задертим задом.
спокій, і вмиротвореність, і повільність.
ми пішли в затоку поплавати,
стрибали з молу, намагалися дістати до дна,
а до нас усе приходили й приходили
люди. просто познайомитися, поговорити.
підлітки на старих велосипедах,
старші люди, які побачили нас зі своїх будинків:
таке враження, що ми тут були неабиякою розвагою.
і всі якісь лагідні та на диво дружні.
я думаю, це специфіка країни, усе населення якої
становить двісті п’ятдесят тисяч.
але незважаючи на те, що в цілій країні
мешкає стільки людей, як у самому лише Івано-Франківську,
вони ну просто надзвичайно різноманітні.
країна аж до 1981 року була колонією Британії,
у них і тепер на монетах Єлизавета ІІ —
і, відповідно, приїздили сюди люди
з усієї колишньої Імперії.
офіційно ж бо державна мова англійська,
але розмовляють також і креольською
(яка має стосунок до англійської приблизно такий,
як мова деяких пасажів цієї книжки — до української),
а також іспанською, хінді, арабською та китайською.
суміш рас і національностей
на такій невеличкій території.
ідеш дорогою — тут тобі й китайські крамниці,
де вивіски написано ієрогліфами;
тут тобі й старі худі індуси,
тут і місцеві латино-метиси,
тут і негри, ще з Африки, які розповідають
історії про чари та вуду,
і нечисленні білі, і численні мудрі старці
з довгими чорними дредами на головах,
сидять на верандах,
перечікуючи спекотну годину,
дивляться на тебе спокійним поглядом,
а якщо ти з ними вітаєшся, відповідають:
— нехай благословить вас Джа!
растафарі.
справжні. релігійні. а не наші субкультурні
планокури заради планокурства.
лагідний Джа ширяє над країною.
(зі щоденника)
У Белізі майже всі креоли — з дредами. Навіть якщо їм по сімдесят років. Зовсім інша культура, ніж у Мексиці. Переважно англомовна.
На стінах крамниць — повні тексти псалмів зі Старого Заповіту, а вітаються «Хай Джа буде з вами». Джа — не хто інший, як Jehovah, Єгова (я раніше цього не знав).
Тож хай благословить вас усіх Джа!
ми щиро намагалися пройти через Беліз пішки.
подумали: країна така невеличка,
що автостопом її можна проїхати за день.
тому треба йти, щоб розтягнути задоволення
бодай на тиждень.
тут було так тепло, і час тік повільно,
і якось мирно…
от тільки пішки йти в нас не виходило.
у цій країні люди зупиняються самі:
— ей, хлопці! давайте ми вас підвеземо!
а відмовлятися від добра не можна:
це погіршує карму.
бо, може, наступного разу людина
не запропонує допомогу тому,
кому вона буде потрібна і хто не може просити.
подумає: не просить, то й не треба.
добро треба приймати
зі щирою вдячністю, —
так думав я собі, мандруючи Белізом.
літня китайська пара
висадила нас зі свого пікапа
в місті Орендж Вок — у народі Шуґар-Сіті,
тобто Цукрове місто. день ішов повільно,
та все ж похилився до вечора.
і ми пішли гуляти, дорогою шукаючи,
де б переночувати. спустилися до річки,
а там сиділи двоє підлітків, начитували реп,
але якийсь такий сумний.
ми познайомилися,
Сімон заграв для них на гітарі,
я підтамтамував на бонго,
а хлопець співав:
on the day of my deat’
please don’t fret
I’ll come back…[68]
він подарував мені папірець
із текстом своєї пісні.
креольською мовою.
і я довго беріг його. скільки міг.
а чорна річка повільно текла повз нас.
хлопці жили в дерев’яному сарайчику
(вікторіанська доба — це також і Діккенс).
ми розклалися на траві за сарайчиком,
а коли прокинулись о шостій ранку,
хлопці вже були зайняті:
просто там, де спали,
вони місили тісто
та пекли хліб на продаж.
ми все ж іще раз хотіли спробувати
здійснити свій план — іти Белізом пішки.
від Орендж Вок є два шляхи: один новий,
а другий давніший, колишня траса,
яка тепер перетворилася
на щось таке собі — через села йде.
ги, при цьому до розвилки нас усе ж підвезли!
та сама історія:
— агов! а ви куди? а може, вас підкинути?
нехай благословить їх Джа.
Old Northern Highway[69]
виявився напівґрунтовою дорогою.
ми поступово занурювались у джунглі.
якщо спершу вони чергувались із якимись полями,
прочищеними неподалік од міста людьми,
то далі — саме те, про що я раніше мріяв:
густі зарості дерев, крики папуг і ще якихось
не менш страшних істот.
і все це переплетено ліанами.
кілометрів через п’ятнадцять Сімон утомився
та й ліг просто на дорозі на свій рюкзак відпочити,
а я скористався нагодою та й пішов углиб джунглів.
уже через три метри всередині стало темно,
і, зайшовши з яскравого сонця, я майже нічого не бачив —
хіба що озираючись назад, на пляму світла,
яке пробивалося крізь рослинність з боку дороги.
я пішов далі вглиб.
поступово очі звикли до півтемряви.
переступаючи та підлазячи під ліани,
можна було доволі легко просуватися вперед.
незабаром я вже помічав стежечки —
треба просто дивитися не прямо на них, а начебто вперед
або трохи вбік — і тоді ти бачиш
нібито темнішу смугу,
яка, звиваючись між дерев, іде вглиб лісу.
звичайно, все одно
переступаєш і підлазиш під ліани.
стежки прокладено тваринами і для тварин.
ти йдеш, а навколо
плигають
величезні коники-стрибунці — такі здоровенні,
як долоня, —
і коли вони гупають об штани чи футболку,
ти дійсно відчуваєш удар
і їхню вагу.
коники пролітають за стрибок
близько трьох метрів,
якимось чином вишукуючи траєкторію,
на якій вони нічого не зачеплять.
а потім хапаються за вогку ліану,
проте не втримуються вгорі
та сповзають, уп’явшись у неї лапками,
але звисаючи головою донизу.
чим далі йдеш, тим їх більше.
і вже довкола тебе зорепад цих комах,
а повітря таке вологе,
що ти пітнієш і не помічаєш свого поту,
ти наче дихаєш цією парою,
футболка і штани прилипли до тіла,
тобі подобається обтирати воду з себе,
і ти не стаєш сухішим,
бо ж ти наче пливеш під водою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.