Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— ага. а бриль насправді тобі більше личить. ти в ньому на Гекльберрі Фінна схожий.
— та давай його просто по черзі носити.
наступного ранку ми прийшли до Мігри.
нам видали нові квитки.
і оскільки нас випроваджують із країни,
поліція мусить довезти нас до аеропорту.
послуга коштує двадцять один долар з кожного.
Сімон:
— ану, зачекайте хвилину.
виходить надвір і розмовляє з таксистом.
— він каже, що довезе нас обох за п’ятнадцять.
— ні. закон є закон.
ага. це були наші останні гроші.
чесне слово. в аеропорту хотілося їсти —
а вистачило тільки на те, щоб чаю попити.
може, тому вони й питали, скільки точно в нас є?
ми вже підозрювали, що вони ті закони,
які стосуються нас,
по ходу з калькулятором вигадують.
а як ми перевіримо, правду вони нам кажуть чи ні?
вимагати адвоката?
за нами закріпили нових офіцерів,
щоб ті на незмінній «Ладі» завезли нас в аеропорт.
дорогою Сімон одного з них
довів до бєлого калєнія своїми коментарями.
мент був злющий чувак, схожий на Сталіна.
він провів нас до прикордонників
і дав наші паспорти.
ага. не нам. прикордонникам.
ми думали, хоч після проходження лінії
нам повернуть документи.
хуй.
ми ж небезпечні, шо крандець.
— ми перед літаком прийдемо. чекайте в зоні дьюті-фрі.
оце сидимо ми, п’ємо на останні два долари чай…
— а ти знаєш, Сімоне, що я тобі як іноземець скажу?
просто суб’єктивний погляд збоку.
оце Штати й Куба такі запеклі вороги.
ідеологічні суперники й усе таке.
а вони між собою куди більше схожі,
ніж із тією ж Мексикою, наприклад.
по-різному, але й на Кубі, і в Штатах
фактична перевага державного над особистим,
оцей м’який контроль,
постійний нагляд,
поліцейська держава
і Тот-топот-тономой, тваю мать!
(з пізнішого щоденника)
Не знаю, як у кого, а в мене всі погані сни — хоч і різні, проте завжди на ті самі теми. Раніше таких було дві: знову в академії СБУ, знову з Танею. Схоже, додалася третя: знову на Кубі під наглядом міграційної поліції. Бр-р-р-р…
Усі три — насильницьке обмеження свободи.
оголосили посадку.
а наших нєжних і ласкових звєрів усе нема.
усі пасажири давно зайшли.
а ми стоїмо без паспортів.
службовець авіаліній видзвонює їх по аеропорту.
рейс затримується через нас двох.
нарешті з’являється дядя Сталін,
проводить нас до салону,
перевіряє, чи міцно ми прив’язані пасами безпеки,
тицяє в руки паспорти й виходить.
за ним грюкнули двері, і літак пішов на зліт.
26
У Канкуні я на відморозі
пішов брати таку саму міграційну картку,
що й абсолютно всі решта пасажирів.
і вкотре відчув, як мене роблять неповноцінним.
люди першого світу не розуміють,
що таке візи.
— зачекайте, а вам не така картка потрібна.
я вдаю, наче не розумію.
— ви з України, тож вам потрібна віза до Мексики.
— я знаю. ось віза в паспорті.
— так, але вам потрібна інша форма міграційної картки. зараз я покличу старшого інспектора.
приходить. веселий такий вусатий дядько.
— ага. віза є, але вам мали дати таку червоненьку картку разом із нею. де вона?
— нема. не знаю такого.
треба сказати, що червоненьку міграційну картку
я здав на вильоті з Мексики на Кубу разом з авіаквитком,
написавши там, наче я в’їхав до Мексики два тижні перед тим.
штампів у паспорті ніхто не ставив,
як і на в’їзді, тож моя одноразова віза
залишилася целочкою. так, наче я оце зараз уперше
в’їжджаю до країни.
— я не можу вас без картки пропустити.
— ну і що мені тепер робити?
— ну, повертайтеся туди, звідки прибули.
— так я з Куби прилетів.
— ну то вертайтеся на Кубу.
(ох ти ж тваю мать, не приведи боже!)
я, лагідно:
— ну як я туди вернуся? це ж не моя батьківщина…
Сімон:
— та ми тільки на один день, ми сьогодні ж їдемо до Белізу.
інспектор:
— е-ех, молодьож-ж-ж-ж! ну добре, я вас пропущу.
жартівливо-докірливо хитає пальцем:
— але щоб це був останній раз!
— звичайно-звичайно…
проводить мене до паспортиста:
— пропустіть цього.
і мені ставлять штамп.
я офіційно вперше потрапляю до Мексики.
інспектор лукаво посміхається.
оце країна!
і жодних хабарів, до речі.
знову кохана Мексика!
— а так видно було, що ти нервував, — Сімон.
— шо, серйозно? (як завжди, я наївно думав, що не виказую почуттів.)
— ага. білий як крейда, і руки трусяться.
поки ми пройшли митницю, вже надходила ніч.
і ми розклали намета просто на виході,
безпосередньо під скульптурним знаком
«аеропуерто Канкун».
і шо?
прекрасно виспалися!
якби це були Штати чи Куба,
то вже за півгодини прийшов би
злий Тотопотономой,
перевіряв би документи,
а може, й до бобіка посадив би.
viva México cabrones!
аеропорт розташований за 20 км на південь від Канкуна,
і наступного ранку ми, не заїжджаючи до міста,
поїхали далі на південь — на Беліз.
— а якщо мене туди не пустять?
те, що пустять Сімона, було зрозуміло.
громадянин Першого світу з великої літери.
а як щодо громадянина третього світу з малої?
ми навіть не дізнавалися щодо цього.
— якщо не пустять, поїдемо автостопом навколо,
на Ґватемалу.
щодо Ґватемали я вже дізнавався через інтернет:
навіть українцям (!)
візи дають просто на кордоні.
траса до Тулума в кожен бік
поділена навпіл смужкою трави:
два ряди машин їдуть з одного боку,
і два ряди — з другого.
тому ми йшли по цій траві,
постійно обертаючись і стоплячи машини,
скидаючи руки в обидва боки,
а не в один, до дороги, як звичайно.
у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:
на ось такій трасі
стоїть Ісус Христос у рубищі,
з невеликим рюкзаком,
широко розвівши руки в обидва боки,
як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.
він просить про допомогу
чи просить, щоб до нього прислухались, —
але ніхто не зупиняється.
машини пролітають повз нього,
два ряди з кожного боку…
27
знову Тулум, але цього разу на пляж ми не йшли.
заскочили до універсаму, купили хліба та фруктів.
сіли просто під стіною магазину,
з насолодою від того, що це не Штати,
що тут це не буде loitering[67],
і на нас не нагримають господарі,
не викличуть поліцію…
з насолодою від того, що це не Куба
й менти не скажуть нам, що
«їх непокоїть, який вигляд ми обоє маємо»
та що туризм має бути контрольованим.
їмо. підходить якийсь дядько та й каже:
«хлопці, а що це ви всуху їсте?
зараз я вам рефреско принесу».
ми такі одразу напружилися:
чого йому від нас треба?
черговий Мануель?
— ні-ні, не треба, спасибі.
— та чого ви! чекайте.
приходить із двома бляшанками:
— ось, тримайте. приємно ж
чогось холодного випити після їжі.
все, щасливої вам дороги!
сідає до своєї машини та їде.
— дякує-є-ємо!!! — нарешті кричимо вслід.
навіть не стільки за напої,
скільки за відновлення віри в те,
що незнайомі люди роблять тобі приємність
просто так.
без жодних підступних задумів.
— ох, Сімоне, які ж ми засмикані стали після цієї Куби…
— ага. треба попускатися…
нас підвезли до Четумаль, і ми пішки подалися на кордон.
найбільше мені сподобалося запевняння
мексиканців
у тому, що пропустять іще раз, якщо треба буде
колись вертатися.
не те щоб я дуже повірив — бо вже настільки звик,
що кожен тлумачить закон як захоче.
але надію це вселяло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.