Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"

Даніка міцно обійняла Ліліт, відчуваючи її тремтіння. Вибухи за межами замку ставали все голоснішими, а енергія навколо здавалась напруженою, ніби сам світ затамував подих перед грандіозною битвою. Даніка вдихнула глибоко, її погляд став серйозним і рішучим.

— Ліліт, мені потрібно йти. Я маю битися, щоб захистити тебе і наш світ, — сказала вона спокійно, але твердо.

Ліліт миттєво притиснулась до неї, схопивши маму за одяг, її обличчя було мокрим від сліз.

— Ні, не йди нікуди! — вигукнула вона, її голос був сповнений болю і страху. — Я не хочу, щоб ти знову зникла! Мамо, залишся тут, будь ласка!

Даніка ніжно погладила її по голові, її серце розривалось від цих слів. Вона знала, що Ліліт мала підстави для своїх страхів, але також розуміла, що не може залишитись осторонь.

— Ліліт, послухай мене, — м'яко сказала вона, нахилившись, щоб подивитися їй в очі. — Я обіцяю, що повернусь. Я не дам їм перемогти, але для цього мені потрібно йти.

Ліліт схлипнула, стискаючи її ще сильніше.

— Я не хочу тебе втрачати знову, мамо... Ти моя єдина...

— І я завжди буду поруч, чуєш? Ти моя донька, і я зроблю все, щоб тебе захистити, — сказала Даніка, пригортаючи її до себе.

Її голос був сповнений рішучості, але також у ньому відчувалась глибока любов. Вона обережно відвела Ліліт від себе, дивлячись на неї теплим і заспокійливим поглядом.

— Залишайся тут. Тут ти в безпеці. Якщо щось станеться, одразу знайди батька. Він тебе захистить, — сказала вона і, обійнявши Ліліт востаннє, рішуче встала.

Даніка кинула погляд на двері, за якими вже розгорталась битва. Її очі спалахнули впевненістю, але десь глибоко в них ховалася тривога. Вона швидко пішла, не озираючись, щоб не зламатися під тиском сліз своєї доньки.

Даніка, викликавши свої крила, розкрила їх у повній силі. Вони сяяли одночасно світлом і тінню, випромінюючи силу, що змушувала навіть повітря навколо завмирати. Вона піднялася в небо, спостерігаючи за полем бою, де бійці Морока люто боролися з ворогами, але щось було не так.

Очі Даніки звузились, коли вона помітила нечіткі, примарні обриси ангелів і демонів. Їхні рухи здавалися надто правильними, а атаки — не завжди реальними. Вона зрозуміла: це була ілюзія.

Зробивши швидкий маневр, Даніка спрямувала свої крила до Морока. Її швидкість була вражаючою, і за кілька секунд вона вже зависла перед ним, змушуючи його зупинитися на полі бою.

— Морок! — вигукнула вона, намагаючись перекрити шум битви. — Це ілюзія! Твої бійці борються не з реальними ворогами!

Морок, який щойно збирався атакувати, різко обернувся до неї. Його очі блиснули недовірою, але потім він уважно глянув на «ворогів». Тінь сумніву промайнула його обличчям. Він розтиснув кулак, і його погляд зосередився.

— Ілюзія? — перепитав він, глянувши на Даніку.

Вона кивнула, підлетівши ще ближче.

— Подивися уважніше. Це обман, щоб виснажити нас і наших бійців! Їх справжня армія десь ховається, чекає на удар.

Морок напружено зітхнув, його щелепи зціпились, коли він усвідомив її слова.

— Ти права, — сказав він. — Я відчуваю це зараз. Їх немає тут... Чорт забирай, це пастка!

Він різко обернувся до своїх бійців і підняв руку, даючи знак припинити атаку.

— Відступайте назад! Це не справжні вороги! — його голос прогримів над полем бою, як грім.

Бійці почали відступати, хоча багато з них ще не розуміли, що відбувається. Даніка залишилася поруч із Мороком, готова до наступних дій.

— Нам потрібно знайти їх справжню армію, — сказала вона, її очі горіли рішучістю. — Вони точно десь поблизу.

Морок поглянув на неї, а потім кивнув.

— Добре, Даніка.Знайдемо їх і знищимо, перш ніж вони нападуть.

Коли армія відступила назад до своїх місць, і все здавалося врегульованим, Даніка й Морок теж повернулися у напрямку палацу. Їхні кроки були повільними, але сповненими напруги. Ніхто не очікував несподіваного удару.

Позаду пролунав різкий свист — звук пострілу з лука. Даніка ледь встигла обернутися, коли стріла пробила її крило. Від різкого болю вона скрикнула й упала на землю.

— Даніка! — вигукнув Морок, блискавично кинувшись до неї. Його рухи були швидкими, мов блискавка, і вже за мить він опинився поруч.

Він обережно притримав її, оглядаючи пробите крило. Стріла була вкрита чорною, блискучою рідиною, що нагадувала отруту. Морок зціпив зуби, відчуваючи гнів, але намагався залишатися спокійним для неї.

— Тримайся, — промовив він, беручи стрілу за основу і швидко, але обережно витягуючи її з крила. Даніка здригнулася, але не промовила ані слова, лише глибоко вдихнула.

На його подив, поранення почало загоюватися майже миттєво. Її крила випромінювали слабке сяйво, що означало дію її магічних сил.

— Саме по собі... — пробурмотів Морок, нахмурившись. — Це добре, але хто смів?

Перш ніж він встиг продовжити, ззаду почувся глухий шум і скрегіт зброї. Морок підвів голову й побачив, як на них насувається величезна хвиля бійців. Ангели й демони, озброєні до зубів, виринали з тіні, їхні лиця були сповнені рішучості.

— Це пастка! — вирвалося у нього.

Він обережно підняв Даніку на руки, притиснувши до себе.

— Ти можеш літати? — запитав він, намагаючись оцінити її стан.

Даніка стиснула кулак, її очі блищали викликом.

— Звісно. Вони ще побачать, на що я здатна.

Морок усміхнувся, але в його погляді світився гнів. Він озирнувся на армію, що насувалася, і прошепотів:

— Тоді тримайся, бо зараз буде справжній бій.

Морок, тримаючи Даніку за руку, подивився в бік насуваючогося натовпу. У першому ряду було видно знайомі обличчя, кожне з яких пробуджувало у Даніки йому болючі спогади.

На чолі йшли Нікселіна, Астарот, Естеліна та Далером. Їхні погляди були холодними, кожен рух — впевненим і рішучим. За ними йшли Кайлен, король демонів, та його королева, що здавалася втіленням темної величі, а також король ангелів із дружиною, чиї крила сяяли золотим сяйвом.

Морок зупинився, його обличчя перекривив гнів, коли він побачив Алека. Той ішов поруч із правителями, його погляд був сповнений виклику. Алек, брат Морока, був не просто ворогом. Він був тим, хто колись, у минулому житті, вбив Даніку. Морок стиснув зуби, а його пальці міцно обхопили руків'я меча.

Даніка побачила це і поклала свою руку на його плече.

— Заспокойся, — промовила вона тихо, але її голос був рішучим. — Я знаю, хто він. І цього разу я не дозволю йому знову зруйнувати моє життя.

Морок глянув на неї, і його очі потеплішали, хоча гнів усе ще палахкотів у глибині.

— Вони не просто хочуть битви, — сказав він. — Вони хочуть розправи.

Алек вийшов трохи вперед, його темні очі дивилися прямо на Морока й Даніку. Його губи розтяглися в хижій усмішці, і він підняв руку в жесті вітання.

— Брате, — гучно сказав Алек, його голос звучав із глузуванням. — Як давно ми не бачилися. І ти, Даніко. Ти виглядаєш так, наче час обернувся назад. Схоже, твоє воскресіння було не такою вже й казкою, як усі думали.

Даніка стиснула кулаки, її крила за спиною розправилися, демонструючи її силу.

— Я не твоя казка, Алек, — сказала вона різко. — І цього разу ти пошкодуєш, що не завершив свою справу.

Алек лише розсміявся, а навколо нього почали збиратися бійці, готуючись до атаки. Королі й королеви теж наблизилися, їхня присутність лише додавала напруження.

Морок ступив уперед, піднявши меч, і глянув на Даніку.

— Готова?

— Завжди, — відповіла вона, її очі блищали рішучістю.

І з цими словами вони разом кинулися в бій, зіткнувшись із хвилею ворогів, що насувалася.