Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

глянув на його роботу; він копіював стародавню Біблію, заголовні літери і фігурки поряд із текстом, вимальовані з витонченими деталями, яскраві фарби на товстому пергаменті лише трохи вицвіли впродовж століть. А копія монаха була погана, надряпані літери нерівні, кольори крикливі. Брат Ґабріель поплескав його по плечу.

— Nec aspera terrent[7], брате, — сказав він перш ніж повернутися до мене. — Я покажу вам зображення руки Варавви.

Ключар повів мене звивистими сходами на верхній поверх. Тут було більше книжок, незліченні полиці, заставлені старовинними фоліантами. Скрізь лежав товстий шар пилюки.

— Наше зібрання. Деякі книги є копіями грецьких і римських творів, створених за часів, коли копіювання було мистецтвом. Ще п’ятдесят років тому за тими столами внизу сиділо багато братів, які переписували книги. Та відколи з’явилося книгодрукування, нікому не потрібні ілюстровані твори, люди задоволені цими дешевими книжками з потворними квадратними літерами, зібганими докупи.

— Друковані книги можуть бути менш красивими, зате тепер Боже слово можна донести до всіх.

— Але чи можуть усі його зрозуміти? — жваво запитав він. — І без ілюстрацій і мистецтва, які розпалювали б наше благоговіння і пошану?

Він узяв із полиць старий фоліант і розгорнув його, закашлявшись від пилюки. Маленькі мальовані створіння пустотливо танцювали поміж рядків грецького тексту.

— Вважається, що це копія втраченого твору Арістотеля «Про комедію», — сказав він. — Підробка, звісно, італійська, з тринадцятого століття, але красива, одначе.

Він згорнув книгу, повернувшись до величезного тому, що стояв на одній полиці з кількома сувоями планів. Брат Ґабріель витягнув їх, і я взяв один, щоб допомогти йому. Я був здивований, коли він вихопив його в мене.

— Ні! Не чіпайте!

Я здивовано підвів брови. Його обличчя почервоніло.

— Вибачте… я… я не хотів, щоб ви забруднили свій одяг, сер.

— Що це таке?

— Старі плани нашого монастиря. Каменяр іноді заглядає в них.

Брат Ґабріель витягнув книгу, що лежала під ними. Вона була така велика, що він ледве переніс її до столу. Він обережно перегорнув сторінки.

— Це ілюстрована історія реліквій монастиря, укладена двісті років тому.

У книзі містилися кольорові зображення статуй, які я побачив у церкві, та інші предмети, як-от катедра в трапезній, під кожним малюнком підписані розміри і подані коментарі латиною. У середині книги, на розвороті, була зображена велика квадратна кольорова скринька з коштовностями. Під скляною кришкою, на пурпуровій подушці, лежав шматок темного дерева. Людська рука була прибита до нього цвяхом із широкою голівкою; висохла й прадавня, але видно кожне волокно і сухожилля. За розмірами коробка була завширшки два фути і завглибшки фут.

— А оце смарагди, — сказав я. — Вони великі. Скриньку могли викрасти заради коштовностей і золота?

— Так. Хоча будь-який християнин, таке вчинивши, погубив би свою безсмертну душу.

— Я завжди думав, що в розбійників, розп’ятих із Христом, були прив’язані руки до хреста, а не прибиті, щоб у такий спосіб подовжити їхні страждання. Таке зображають на релігійних картинах.

Він зітхнув.

— Насправді ніхто не знає. Згідно з Євангелієм, наш Господь помер першим, але перед тим його катували.

— Оманлива сила картин і статуй, — сказав я. — І тут є парадокс, чи не так?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Ця рука належала розбійникові. Тепер реліквія, за право подивитися на яку люди платили, доки це не заборонили як лихварство, викрадена.

— Можливо, і парадокс, — тихо відповів брат Ґабріель, — але для нас — трагедія.

— Чи міг би один чоловік нести скриньку?

— Двоє чоловіків несуть її під час пасхальної процесії. Сильний чоловік, мабуть, зміг би понести, проте не далеко.

— Можливо, до болота?

Він кивнув.

— Можливо.

— Тоді я думаю, що настав час глянути на болото, якщо ви покажете мені дорогу.

— Звичайно. У задній стіні є ворота.

— Дякую, брате Ґабріелю. Ваша бібліотека вражає.

Він вивів мене на вулицю і показав на кладовище.

— Ідіть стежкою, повз фруктовий сад і ставок, і побачите ворота. Сніг буде глибокий.

— Я маю калоші. Ну, ми з вами обов’язково побачимося за вечерею. Тоді ви зможете знову зустрітися з моїм молодим помічником.

Я лукаво всміхнувся. Ключар почервонів і опустив голову.

— Ах… так, справді.

— Ну, брате, дякую за вашу допомогу і вашу щирість. Гарного дня.

Я кивнув і вийшов. А коли озирнувся, він повільно йшов назад до церкви, схиливши голову.

Розділ дванадцятий

Я пройшов повз майстерні та через маленьку хвіртку повернув на мирське кладовище. Удень воно здавалося меншим. Надгробки місцевих мешканців, які заплатили за місце, або відвідувачів, які померли в стінах монастиря, лежали наполовину притрушені снігом. Були ще три великі кам’яні сімейні гробниці, подібні до склепу Фіцх’ю, який ми оглянули напередодні ввечері. У дальньому кінці ряди фруктових дерев здіймали до неба оголене гілля.

Ці склепи, подумав я, були б гарними сховками. Тож побрів до найближчого, відчіпляючи від пояса зв’язку абатових ключів. Холодними, задубілими пальцями я перебирав ключі, доки не знайшов потрібного.

Я відкривав кожен склеп по черзі, але серед білих мармурових гробниць не знайшов нічого прихованого. Кам’яні підлоги вкривала пилюка, і не виникало сумнівів, що впродовж багатьох років тут не було жодного відвідувача. Один склеп належав видатній родині Гастінгсів, чиє прізвище я запам’ятав як ще один родовід, знищений під час громадянських воєн. І все-таки тих, хто похований тут, будуть пам’ятати, думав я, згадавши про монахів, які служили приватні меси; пам’ятати, як імена, які щодня запам’ятовуються і виспівуються у порожній простір. Я похитав головою і пішов до саду, де на голих деревах каркали голодні ворони; шкутильгаючи поміж надгробків, радів, що маю ціпок.

Хвіртка привела мене до саду, і я прокладав собі шлях між засніженими деревами. Довкола панували спокій і тиша. Тут, просто неба, я відчув, що нарешті можу спокійно подумати.

Було дивно знову опинитися в монастирі після стількох років. Навчаючись у Лічфілді, я був звичайним хлопчиком-калікою, на якого не звертали уваги. Тут, у монастирі, я мав владу комісара лорда Кромвеля, владу, якої не мав жодний сторонній. Але зараз, як і тоді, почувався самотнім, оточеним неприязню. Ще однією відмінністю був їхній страх переді мною, однак я намагався не зловживати своєю владою, бо коли люди налякані, вони закриваються, як молюски.

Розмова з братом Ґабріелем засмутила мене. Він жив минулим, у світі розмальованих книг, старовинних співів, гіпсових статуй. Я здогадувався, що це був світ, у якому він шукав притулку від постійних спокус. Я пригадав його страдницький вираз обличчя, коли розпитував про життя. Упродовж своєї кар’єри стикався з багатьма людьми — запеклими брехунами і слизькими шахраями, яких,