Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Ключар кинув на мене гострий погляд.

— Так. Можливо.

— А містяни не відвідують меси в монастирських церквах. Коли сторонні люди приходять на великі свята або помолитися до мощей, їх не пускають за межі хресної перегородки?

— Ні. Лише монахи можуть заходити на хори і перед вівтарем.

— Отже, тільки монах знав би ці розпорядки і планування церкви. Або служка, який тут працював, — як той чоловік, що блукає церквою, запалюючи свічки.

Він серйозно глянув на мене.

— Джефрі Волтерсу сімдесят років, і він глухий. Усі служителі церкви працюють тут уже багато років. Я їх добре знаю і не можу уявити, щоб хтось із них був на таке здатний.

— Значить, залишається хтось із монахів. Абат Фабіан і ваш друг, скарбник, наполягають, що це скоїв чужинець. Я змушений не погодитись.

— Думаю, що припущення про чужинця має підстави, — сказав він нерішуче.

— Продовжуйте.

— Цієї осені, встаючи вранці, я інколи бачив на болоті вогники; вікно моєї кімнати виходить на саме болото. Думаю, знову запрацювали контрабандисти.

— Абат говорив про контрабандистів. Але в мене склалося враження, що болото небезпечне.

— Ви маєте рацію. Проте є стежки, відомі контрабандистам, що ведуть через острівець твердого ґрунту, де стоять руїни церкви засновників, до річки. Човни можна завантажити контрабандною вовною до Франції. Абат час від часу скаржиться до міської влади, однак їм це не цікаво. Деякі чиновники, безперечно, отримують прибуток від торгівлі.

— Отже, хтось, хто знав ці стежки, тієї ночі міг увійти та вийти з монастиря?

— Можливо. Там стіна в поганому стані.

— Чи сказали ви абатові про те, що бачили вогники?

— Ні. Як я вже говорив, він махнув рукою на скарги. Я був надто зболений, щоб мислити ясно, але тепер… — на його обличчі з’явилося нетерпіння. — Можливо, це все пояснює. Ці люди — злочинці, і один гріх породжує інший, навіть богохульство…

— Звичайно, спільноту влаштувало б перекласти провину на когось іншого.

Він повернувся до мене, обличчя застигле.

— Комісаре Шардлейку, можливо, ви сприймаєте наші молитви, нашу відданість мощам святих за безглузді церемонії, які виконують люди, звиклі до легкого життя, доки світ за межами стогне і страждає.

Я схилив голову, не виявляючи свого ставлення.

Він заговорив із несподіваною напруженістю.

— Наше життя в молитві й поклонінні — це спроба наблизитися до Христа, до його Світла, і віддалитися від цього гріховного світу. Кожна молитва, кожна меса — це намагання підійти ближче до нього, кожна статуя, ритуал і кусничок вітража — це нагадування про славу Христа, відволікання від світового зла.

— Розумію, що ви в це вірите, брате.

— Я знаю, що нам жити легше, ніж належить, наш зручний одяг і їжа — це не те, що задумував святий Бенедикт. Але наша мета не змінилася.

— Прагнути єднання з Богом?

Він обернувся, пильно дивлячись на мене.

— Це не легко. Люди, які кажуть, що це легко, помиляються. Грішне людство одержиме злими поривами, насадженими Дияволом. Не думайте, що монахи невразливі, сер. Іноді я думаю, що більше ми прагнемо наблизитися до Бога, то більше Диявол спокушає наш розум злом. І сильніше ми змушені боротися з ним.

— І чи можете ви подумати про когось, кого Диявол міг спокусити на вбивство? — запитав я тихо. — Пам’ятайте, що я говорю з повноваженнями головного вікарія, а через нього — Верховного Глави Церкви, короля.

Він подивився мені прямо в очі.

— Я не можу ні про кого подумати в нашій спільноті, хто був би спроможний на такий учинок. Якби міг, то повідомив би абата. Я вже казав вам, що, на мою думку, винуватий чужинець.

Я кивнув.

— Але ширяться чутки про інші тяжкі гріхи, чи не так? Скандал за часів колишнього пріора. А малі гріхи можуть призвести до більших.

Його обличчя почервоніло.

— Це великий крок від… цих речей… до того, що зроблено минулого тижня. І ці події були давно.

Він різко встав і відійшов на кілька кроків.

Я підвівся і став поруч із ним. Обличчя його завмерло, а на чолі, незважаючи на холод, виблискував піт.

— Не все в минулому, брате. Абат каже мені, що спокута Саймона Велплея частково пов’язана з певними почуттями, які в нього були до іншого монаха. До вас.

Він обернувся, раптово спалахнувши гнівом.

— Він дитина! Я не відповідаю за гріхи, які він обмірковував у своїй бідолашній голові. Я навіть не здогадувався, доки він не зізнався пріору Мортимусу, інакше поклав би цьому край. І це правда, я спав з іншими чоловіками, але висповідався, покаявся і більше не грішив у той спосіб. Ось, комісаре, тепер ви знаєте про моє минуле. Як мені відомо, у кабінеті головного вікарія люблять такі історії.

— Я лише шукаю істину. Я не тривожив би вашу душу просто заради розваги.

Він немов хотів ще щось сказати, тоді передумав і глибоко вдихнув.

— Маєте бажання оглянути зараз бібліотеку?

— Так, будь ласка.

Ми пішли назад нефом.

— До речі, — зауважив я після того, як ми пройшли деяку відстань мовчки, — я бачив тріщину на церкві. Вона справді потребує великого ремонту. Пріор не затвердить витрат?

— Ні. Брат Едвіг каже, що будь-яка програма ремонту обов’язково має обмежуватися наявними щорічними доходами. Цього ледве вистачить, щоб запобігти поширенню тріщини.

— Розумію.

У такому разі, подумав я, чому брат Едвіг і абат говорили про потребу в капіталі від продажу землі?

— Ці рахівники завжди вважають, що найкраще те, що дешевше, — філософськи продовжив я, — чепуряться й економлять, доки все довкола них не западеться.

— Брат Едвіг вважає заощадження грошей святим обов’язком, — сказав він із гіркотою.

— Схоже на те, що ні він, ні пріор не надто схильні до благодійності.

Він кинув на мене різкий погляд, але не сказав жодного слова, доки виводив мене з церкви.

Надворі мої очі засльозилися в холодному білому світлі. Сонце піднялося високо і світило яскраво, хоча й не гріло. У дворі розчистили більше доріжок, і монахи знову ходили у своїх справах, чорні габіти перетинали білий простір уздовж і впоперек.

Будівля бібліотеки поряд із церквою була напрочуд великою. Крізь високі вікна вливалося світло, освітлюючи полиці, заповнені книгами. Столи були порожні, лише один новіцій чухав голову над важким фоліантом, і старий монах у кутку старанно копіював рукопис.

— Небагато за читанням, — зауважив я.

— Бібліотека часто порожня, — сказав брат Ґабріель із жалем. — Якщо комусь потрібна книжка, він зазвичай бере її до своєї келії. — Він підійшов до старого монаха. — Як рухається ваша справа, Стівене?

Старий глянув на нас скоса.

— Поволі, брате Ґабріелю.

Я