Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

зізнаюся, було приємно допитувати, спостерігаючи, як їхні обличчя осуваються, а в очах з’являється розгубленість, коли вони зловлені на брехні. Але діймати огидними гріхами такого чоловіка, як брат Ґабріель, який мав вразливу гідність, яку дуже легко підірвати, — це не давало мені відчуття задоволення. Зрештою, я добре знав, що таке — бути зневаженим аутсайдером.

Я згадав, як інколи насмішки інших дітей, коли не міг грати в їхні ігри, змушували благати батька забрати мене з катедральної школи і навчати вдома. Він відповів, що якщо мені дозволять віддалитися від світу, я ніколи не повернуся назад. Батько був суворим чоловіком, не схильним до співчуття, і тим паче після смерті моєї матері, коли мені виповнилося десять. Можливо, він мав рацію, але того ранку я подумав: хіба мені краще, що світський успіх привів мене в монастир. Здавалося, це не принесло нічого, крім поганих спогадів.

Я пройшов повз низку голубників, за якими виднілося велике озеро, оточене очеретом. Це був став, викопаний для утримання та розведення риби. Маленький струмок впадав у нього, а потім протікав через невелику канаву під задньою стіною. Неподалік були важкі дерев’яні ворота. Монастирі, як пригадував, завжди будували біля струмка, щоб легко змивати відходи. Засновники монастиря зналися на водопровідній справі; ймовірно, було якось влаштоване відведення стічних вод, щоб не забруднювати ставок для риби. Я стояв і дивився на пейзаж, спираючись на свій ціпок, докоряючи собі за похмурі думки. Я тут, щоб розслідувати вбивство, а не оплакувати минулі страждання.

Я дещо з’ясував, проте навряд чи достатньо. Мені здавалося малоймовірним, що цей злочин скоїла стороння особа. І хоч п’ятеро вищих посадовців знали про мету приїзду Синґлтона, я не зауважив, аби хтось із них був такий охоплений дикою ненавистю, щоб убити комісара і поставити майбутнє монастиря Святого Доната під ще більшу загрозу. Однак їх усіх було важко розгадати, і принаймні в Ґабріеля відчувалося щось страдницьке і відчайдушне.

Я обдумав припущення про те, що Синґлтона вбили, тому що він розвідав щось про одного з монахів. Припущення здавалося вірогідним, та я не міг його зіставити з драматичним способом убивства. Я зітхнув. Не виключено, що мені, зрештою, доведеться опитати кожного монаха або служку в монастирі, і моє серце стиснулося від думки, скільки часу це може забрати. Що швидше виберуся з цього жалюгідного і небезпечного місця, то щасливішим буду; і лорду Кромвелю потрібен результат. Але, як казав Марк, я міг робити лише те, що здужаю. Тож мушу наполегливо розслідувати справу, як це звично для юристів. А найперше треба перевірити, чи можуть сторонні пробратися в монастир із цього болота.

— Усі обставини, — буркнув я, прокладаючи дорогу по снігу. — Усі обставини.

Я дійшов до ставка і зазирнув у нього. Його вкривала тонка кірка льоду, але сонце піднялося вже майже над головою, і я розгледів тьмяні силуети великих коропів, що мерехтіли в порослій очеретом воді.

Коли я випростався, мій погляд привернуло щось інше — ледь помітний жовтуватий відблиск унизу. Здивований, знову нахилився. Спочатку не міг нічого розгледіти серед очерету і подумав, що це гра світла, та потім знову побачив відблиск. Я опустився на коліна і зазирнув углиб, незважаючи на те, що долоні обпік холодний сніг. Там щось лежало, жовта пляма на дні. Зникла скринька була із золота, і багато дорогих мечів мають позолочені рукоятки. Безперечно, варто було дослідити. Я затремтів. Зараз не хотів лізти в ті крижані глибини, але пізніше повернуся з Марком. Я підвівся, струсив з одягу сніг, потім підібрав плащ і попрямував до воріт.

Я побачив, що в кількох місцях стіна обсипалася і була залатана, грубо й нерівно. Відчепивши зв’язку ключів від пояса, знайшов той, який підходив до важкого старовинного замка. Ворота зі скрипом відчинилися, і я ступив на вузьку доріжку. Вона бігла вздовж стіни, скраю земля на кілька дюймів опускалася до трясовини. Я не усвідомлював, що болото так близько підступало до монастиря. Подекуди доріжка переривалася, де болото наблизилося аж до стіни, підмивши її, так що довелося відбудовувати. Ззовні стіна було ще грубіше залатана. Де-не-де спритна людина могла б піднятися цією нерівною поверхнею.

— До біса, — пробурмотів я, бо зараз не міг виключити навіть такої ймовірності.

Я глянув на трясовину. Вкрита снігом, подекуди з густими скупченнями очерету й замерзлими калюжами застійної води, вона простягалася на пів милі до широкої річкової смуги, у незамерзлих водах якої відбивалося блакитне небо. За річкою земля знову повільно піднімалася до залісненого горизонту. Спокій і тиша, пара морських птахів на річці була єдиною ознакою життя. Доки я стояв і дивився, вони здійнялися в повітря, сумними криками звертаючись до холодних небес.

На півдорозі між річкою і мною виднівся великий пагорб, острів посеред болота. Його увінчувало нагромадження низьких руїн. Це, мабуть, те місце, про яке згадував брат Ґабріель, перше поселення монахів. Зацікавлений, обережно тримаючи свій ціпок, я зійшов зі стежки, ступивши однією ногою в напрямку острівця. На мій подив, земля під снігом була тверда. Я опустив другу ногу і зробив крок уперед. Знову відчув тверду землю. Але це була лише шкірка замерзлої, сплутаної трави, і раптом моя нога хруснула, хлюпнувши в м’якість. Я скрикнув, випустивши ціпок із рук. Мою ногу повільно засмоктувало щось схоже на густу багнюку; і відчув, як слиз і крижана вода заливають калошу і стікають по гомілці.

Я дико замахав руками, щоб утримати рівновагу, нажаханий, що можу впасти лицем у багнюку. Моя ліва нога все ще стояла на твердому ґрунті, і я щосили шарпнувся назад, боячись, що ця нога також проломить шар твердого ґрунту в невідому глибину. Але земля трималася, і, пітніючи від напруження та страху, я зміг, украй повільно, витягнути другу ногу, чорну від бруду. З багнюки доносився смоктальний, булькаючий звук і сморід вигрібної ями. Я відступив і, гупнувшись, сів на доріжці, серце калатало. Мій ціпок лежав там, де впав, — на болоті, та я і не думав його витягувати. Дивлячись на свою ногу, обліплену смердючою грязюкою, проклинав себе, що повівся як дурень. Яким був би вираз обличчя лорда Кромвеля, якби він дізнався, що його ретельно обраний комісар пережив таємниці й небезпеки Скарнсі лише для того, щоб упасти в болото і потонути.

— Ти недоумок, — сказав я вголос.

Я почув шум за спиною і різко обернувся. Ворота в стіні були відчинені, і перед ними стояв брат Едвіг, накинувши теплий плащ на габіт, і дивився на мене здивовано.

— Комісаре Ш-Шардлейку, з вами все