Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Картина, що постає перед очима вже до болю знайома. Віддавши Кадіра під опіку Тітміри, знову сумно дивлюся на низку вірних слуг. Як добре, що я не встигла дати оголошення в газету і набрати нових людей.

― Ось такі обставини, ― розводжу руками, розповівши домочадцям про нещастя, яке спіткало компанію батька. ― Я не зможу платити вам за роботу. Знаю, ви вірно служили сімейству Отгріф не одне покоління, і долали всі труднощі разом із нами. Але просити залишитись не маю права. Розрахункові кожен із вас отримає, обіцяю, як і рекомендаційні листи. Бажаю вам знайти роботу до душі й дякую від усієї своєї сім'ї за те, що ви були поруч.

Народ мовчить. Переглядається. Ховає очі.

― Не хвилюйтеся, я все розумію, ― тихо додаю. ― Вірність вірністю, але у вас є свої сім'ї, діти, батьки… Подумайте про них… Чекаю на кожного в кабінеті. Коли надумаєте, приходьте за рекомендаціями та розрахунковими.

Більше мені нема чого сказати. Розвертаюсь і йду. А як тільки сходи на другий поверх опиняються позаду і я завертаю в бічний коридор, що веде до кабінету, по фоє розливається гомін безлічі голосів. Обговорюють…

Через годину по одному, крадькома починають шкрябатись в двері слуги. Їм ніяково, як і мені. Кожного доводиться підбадьорювати посмішкою і запевняти, що вони роблять мудро і правильно. Хоча в самої на душі так гидко і погано, що хочеться вити, як поранена вовчиця. Я не знаю що робити, просто не знаю. Як жити далі? Продавати будинок? Просити допомоги? Звернутися до банку за позикою?

Чоловік так і не відповів. Каору писати? Ну вже ні…

Вже за північ у двері лунає тихий, але впевнений стукіт. Це, мабуть, останні. За моїми підрахунками в сейфі монет залишилася лише крапля, а до мене ще не прийшли Фріра, пташниця Ірда, Тітміра, Тента, конюх Уорах та одна з посудомийок.

— Увійдіть, — стомлено говорю і тягнуся до мішечка з монетами.

― Леді Касія, ― на порозі з'являється Тітміра.

За її спиною несміливо тупцюють інші.

― Ми тут поговорили, порадилися, ― кидає вона погляд назад, немов шукаючи підтримки в інших. ― І вирішили залишитись з вами.

― Зі мною? ― ледве чутно повторюю.

― Так, з вами, ― киває старенька Ірда. ― Нам би дах над головою, літо не за горами, якось прогодуємося. А вже мої несушки, коли яйця почнуть давати…

― Так-так, ― кивають усі. ― Разом придумаємо щось… Не впадайте у відчай.

На очах виступають сльози. Такої підтримки я не очікувала.

― Ви впевнені? ― губи погано слухаються. Відчуваю водночас і гарячу подяку і жах, а раптом, згодом вони зненавидять мене за цю бідність, за те, що доведеться тугіше затягнути паски, за холодну оселю, адже топити скоро буде нічим…

Ті, що прийшли твердо кивають. У їхніх очах гаряча рішучість. А моя апатія відступає. Здаватися тепер точно не маю права. Я зобов'язана знайти рішення, як жити далі. Якщо не заради себе, то заради них, тих, хто в мене повірив і залишився тут.

― Тоді Тітміра, попрошу тебе затриматись. Нам необхідно розподілити бюджет, що залишився, і провести інвентаризацію. Потрібно вирішити, що можна продати та перевести у гроші на наше утримання.

Слуги помітно веселішають. Мій впевнений тон вселяє надію. Якщо я так завзято беруся за роботу, то знаю, що роблю. Ах... якби ж це була правда.

Зараз я собі нагадую сліпе цуценя, яке тицяється у всі дірки й не розуміє, де знаходиться.

Ми вирішуємо закрити весь третій поверх. Опалювати ці кімнати невигідно. А замість камінів поки що використовувати переносні жаровні, які набагато економніші. На другому поверсі також залишається лише кілька житлових приміщень.

Дівчата вирішують оселитися в одній усі разом. Так і тепліше, і веселіше, і знову ж таки дешевше. Добре, що холодам ще бути недовго. Скоро навіть ці самі жаровні не будуть потрібні. З перших днів квітня має настати справжнє тепло.

Доведеться так само продати частину коней, залишивши лише витривалу і невибагливу пару. Навіть колекційного заморського скакуна, з яким брат Касії хотів брати участь у літніх перегонах. Але за цього красеня я розраховую виручити пристойний куш, і не дуже засмучуюсь.

Продовольства, враховуючи наскільки скоротився штат прислуги, має вистачити з лишком. Щоправда, економитимемо, але голодувати точно не доведеться. А там настане літо і частина продуктів подешевшає.

Підбивши кошторис, трохи заспокоююсь і відпускаю стомлену Тітміру. Витягнемо. А ось до зими доведеться щось вигадати. Податки ніхто не скасовував, а утримання будинку, навіть за такої економії, все одно не дешево коштує. Потрібно терміново вигадати, звідки брати гроші.

Настав час подивитися правді в очі. Чоловік мене кинув... йому начхати на всіх нас. Але, за великим рахунком, Сівард і не збирався мене няньчити. Він одразу чесно заявив, що я йому не потрібна. Просто єдине, що в голові не вкладається ― навіщо було обіцяти і мага, і керуючого. Обманювати навіщо? Невже я б не зрозуміла, невже чимось показала, що чекаю на його допомогу?

Видно на роду в мене написано, бути кинутою біля вівтаря або відразу після весілля. А якщо так, то навіщо засмучуватися. Цим проблем не вирішиш. Мені чимось сім'ю треба годувати. Та сама Фріра ні в яку йти не хоче. Чи то провину відчуває і спокутує, чи то в чомусь інша проблема. Але як я дівчину не вмовляю, а вона стоїть на своєму і все. Ще один біль на мою бідну голову. Може, запропонувати їй з мамою та сином до нас перебратися. Нехай свій будиночок здають у найм. Все ж копійка буде у сім'ю. А місця у нас достатньо.

Погляд падає на залишені на столі мотки пряжі. Продати їх можна, звісно. Але це такі копійки, які нам великої погоди не зроблять. З пряжі, звичайно можна і речі зв'язати, та чи буде з цього великий толк. Ну, припустимо, на кожному шарфі я отримаю відсотків на десять-п'ятнадцять більше. До того ж, йде літо, на вовняні речі попит закінчується. До осені тягнути?

Задумливо оглядаю кімнату. Що можна продати? Влітку теж годуватися треба. І податки не скасовував ніхто. Ну, золоті свічники коштують дорого, килим... Вони тут писком моди вважаються. Такі пухнасті, різнокольорові. У нас такі на стіни бабусі вішали, а тут на підлогу, щоби ноги не мерзли. Підлога кам'яна... Якщо зібрати з усього замку, то цілком можна поповнити скарбницю... Тільки... тільки навіщо продавати ці? Адже я знаю, як робити нові. І шерсть є. Може спробувати. Це, як пам'ятаю, зовсім не важко.