Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
― Як тебе звати? ― м'яко питаю, влаштовуючи ноги на нагрітій біля пальника цеглині. Пальці в черевиках буквально одеревіли від холоду.
― Кадір ... Кадір Саадат, ― повільно вимовляє.
Схиляю голову набік, уважно розглядаючи співрозмовника. Ну ось, а казали, нічого не пам'ятає.
― Я заплатила за тебе штраф, Кадір Саадат, ― спокійно промовляю. ― Кому я можу повідомити про тебе?
― Повідомити? Про мене? ― здивовано скидає брови. ― Ти мене не собі забрала?
Від збудження його мова стає швидшою й незрозумілішою. До неї додається дивний, незнайомий акцент.
Від подиву закашлююсь.
― У якому сенсі собі?
Хлопець опускає погляд і починає розглядати руки. На збитих кісточках засохла кров.
― Ти думав, я тебе як раба купила? ― уточнюю.
Нога, здригнувшись, зісковзує з теплої цегли. Підлога екіпажу крижана, і по шкірі тут же пробігають мурашки.
Кадір мовчить.
― Ні, мені раб не потрібен. Нема у нас рабів? Люди не можуть володіти іншими людьми, ― починаю збуджено пояснювати. ― Я просто заплатила за твій квиток. Вирішила допомогти… То куди тебе везти?
― Не знаю, ― ледве чутно шепоче. ― Я нічого не пам'ятаю
― Але ім'я ти своє мені назвав...
― Я його вигадав. Кадір ― це перше, що спало на думку. А Саадат стародавньою мовою Інохілдіс означає самотній, ― зізнається мій співрозмовник.
Тихо зітхаю. Ось як тепер бути? Моя бабуся у разі любила примовляти: “Не мала баба клопоту – купила порося”. Ось так я зараз себе приблизно і відчуваю…
― Муго, ― стукаю в стіну карети.
― Так, леді, ― відразу відгукується кучер.
― Повертай до складів. Мені треба шістдесят восьмий знайти.
Вирішаю питання, що робити з Кадіром, відкласти на якийсь час, а поки що перевірити, що мені все-таки залишилося після сумлінних служителів закону.
– Як скажете, леді, ― бурчить старий.
Карета різко рушає і повертає ліворуч, до пристані.
Потроху вулички стають менш чистими та доглянутими, а будівлі нижчими, поки не перетворюються на низку дерев'яних сарайчиків без вікон. А за кілька хвилин карета зупиняється.
― Сиди тут, ― кажу Кадіру, хоча він і так не особливо палає бажанням кудись виходити. Пригрівшись біля пальника хлопець, здається взагалі починає клювати носом.
Вистрибую з екіпажу і прямую до дверей складу. Вони величезні, двостулкові, з грубих важких колод і займають майже весь головний фасад. На величезному проржавілому засуві висить замок.
Схрещую пальці на удачу і насилу просовую в замкову щілину ключ. Але сил, щоб його провернути мені не вистачає. Як я не пихкаю, а він ні в яку не хоче рухатися, ні в одну зі сторін. Але раптово впертий шматочок металу перехоплюють чиїсь гнучкі довгі смагляві пальці, м'яко усуваючи мою руку. Секунда ― і двері, скрипнувши, злегка прочиняються. Але мені й не потрібно багато, досить і такого проходу.
― Дякую, ― злегка посміхаюся, і прослизаю в утворену щілину.
У старому занедбаному складі давно нікого не було. Недоторканий шар пилу покриває підлогу і замотані в сіре полотно тюки, звалені купою біля стін. Відразу ж прямую до них і починаю звільняти від упаковки. Відчайдушно сподіваюся, що вони приховують те, що допоможе нам вижити. І коли бачу мотки звичайної різнокольорової пряжі, не можу стримати розчарованого зітхання. Це, звичайно, краще, ніж нічого, але вовна в Моренаї коштує дешево, і не має особливого попиту. Теплий південний клімат робить зиму короткою та м'якою.
Але навіть це краще ніж нічого. Можна здати комусь на реалізацію. Своїх магазинів у мене більше немає.
Прихопивши кілька клубків різного кольору, щоб розглянути їх удома краще, закриваю склад, і ми сідаємо назад в екіпаж. Після повернення в особняк мені належить витримати ще одне випробування ― оголосити усій челяді, що мені нема чим платити, і звільнити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обраниця чаклуна, Олеся Лис», після закриття браузера.