Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

— Ні, — тихо заперечую. — Не треба. Я знаю, що зі мною, — на розширені в найстрашніших припущеннях очі реагую швидким уточненням: — Нічого смертельного, Анрюш. Це з часом мине, — і усміхаюся змучено. Але вже як виходить.

— То куди їдемо? — перепитує водій, кидаючи на нас погляди в дзеркало заднього виду.

На цьому суперечки припиняються. Таксі повертає в інший бік і везе мене додому. На виході розумію, що хтось подбав навіть про те, щоб принести мені сумочку. Та коли намагаюся розрахуватися з водієм, Андрій не дає мені цього зробити. Ще й з машини разом зі мною виходить, сказавши таксисту зачекати.

— Проведу тебе.

— Ні, мені вже краще.

— Я це вже чув, Тая. А потім тобі стало гірше. Я проведу.

— Ні. Прошу тебе, — шепочу. — В мене чоловік дуже ревнивий. Сусіди побачать — докладуть. А в мене потім проблеми будуть.

Хмуриться, але киває. Мій аргумент достатньо переконливий, щоб Андрій облишив ідею проводжати мене до дверей. Адже й справді, хтось побачить — почнуться плітки.

Поспішаю додому. Мабуть, переодягнуся, візьму гроші, викличу таксі й справді поїду до лікарні. Тільки не до місцевої. Краще до сусіднього міста поїхати, хай і довго, але там мене хоча б ніхто не знає. І піти в приватну клініку, так буде швидше й надійніше. Там і з’ясую що до чого. І вирішу, що робити далі. 

Відчинивши двері квартири, не відразу розумію, що щось не так. Спершу звертаю увагу на запах. Той самий, трохи солодкий, від якого мене вчора вивернуло, коли Слава повернувся додому й поліз до мене. Він вдома? Але ж має бути на роботі. А коли опускаю погляд, з подивом зауважую не лише його взуття, а й жіноче.

Не в змозі усвідомити, що взагалі відбувається, проходжу квартирою. Зупиняюся біля дверей спальні, звідки долинає характерний шум. Відчиняю їх тремтячими руками. Кілька секунд, а може й хвилин дивлюся незрячим поглядом на картину, яка в голові не вкладається. А потім йду, так само тихо прикривши двері. Виходжу з квартири, будинку, бреду, куди очі бачать.

Так захопилися, скачучи на нашому ліжку, що навіть мене не помітили.

Такий розпач роздирає зсередини, що хочеться стрибнути в річку й втопитися.