Читати книгу - "Зовнішня історія. Penis. Керівництво з експлуатації"

Не існує жодного ефективного лікування, яке б могло назавжди звільнити людину від вірусу герпеса. Це, зрештою, стосується більшості вірусних інфекцій, попри те, що інші їх типи врешті-решт перемагає імунна система організму. Лікування полягає в тому, щоб обмежити симптоми і скоротити тривалість спалахів. Для цього існують ефективні засоби у формі як таблеток, так і мазей.

Від розпеченого заліза до антибіотиків

Ще з часів античності, коли стало відомо, що через секс можна заразитися, робили спроби запобігати зараженню такими хворобами. Коли ж це не вдавалося, мусили шукати способи лікування. Один із найболючіших методів запропонував грецький лікар Цельсус. Якщо на пенісі з’являлися відкриті виразки герпесу, він радив прикладати до них розпечене до червоного залізо. Вірогідно, що давні греки почали довго роздумувати, перш ніж звернутися до лікарів, після того як про це лікування стало відомо.

Інший метод лікування, що завдавав більше шкоди, ніж приніс користі, – застосування ртуті. Ще в далекому 2637 р. до Р. Х. у китайських письменах знаходимо посилання на застосування ртуті для лікування венеричних хвороб. Ця традиція була поширена ще задовго до наших днів, до того як люди з’ясували, що ртуть не тільки не помічна, а й отруйна для організму речовина.

Інша речовина, застосування якої для лікування будь-чого довело би лікаря до в’язниці, – миш’як. Окрім того, що вона здобула неабияку славу як засіб убивства в сотнях детективних романів, ця речовина зробила кар’єру в лікуванні статевих захворювань. Ще тривалий час у XX ст. миш’як домішували до мазей, куди часто додавали також інші не менш екзотичні, але менш шкідливі інгредієнти, як-от золото і хрін.

Після початку епідемії ВІЛ у 1980-х рр. в окремих регіонах світу поширилися домисли про те, що від венеричних захворювань можна вилікуватись сексом із «незайманими». Такі переконання знаходимо ще в середньовіччі. Ці ідеї спричиняли страждання, зґвалтування та жорстоке поводження аж до наших днів. Порівняно із цим, напевне, старий французький метод вибивання хвороби ударами твердим предметом по статевих органах більш прийнятний, оскільки лікування принаймні стосувалося лише самого пацієнта.

До того як шотландський лікар Александер Флемінг 1928 року винайшов пеніцилін, лікування часто було жорстокішим, ніж сама хвороба. Завдяки розвитку і вдосконаленню антибіотиків ми нині можемо вилікувати більшість венеричних захворювань швидко і легко. Та краще все ж потурбуватися про те, щоб їх уникнути.

ВІЛ і СНІД: страх і почуття

Наприкінці 1970-х рр. медпрацівники у Каліфорнії звернули увагу на дивне явище. Чимало молодих доти цілком здорових чоловіків потрапляли в лікарню із загрозливою для життя формою запалення легень, спричиненою грибком Pneumocystitis jiroveci, або із рідкісною формою раку Kaposis sarkom. Раніше ці хвороби уражали лише літніх і дуже хворих людей. Так розпочалася епідемія, про яку згодом найбільше говоритимуть і яка вселятиме найбільший страх.

Незабаром у цих чоловіків було виявлено супутній стан, який руйнував їхній імунний захист. Оскільки всі перші пацієнти були гомосексуальними чоловіками, хворобу спершу назвали gay-related immune deficiency (GRID) (імунодефіцитом гомосексуалістів). Проте швидко стало зрозуміло, що хвороба уражає не тільки чоловіків, які мають секс з іншими чоловіками. Почали з’являтися випадки серед наркоманів, людей, яким робили переливання крові, та гетеросексуальних осіб. Тому 1981 року назву було змінено на acquired immunodeficiency syndrome (синдром набутого імунодефіциту), більше відомий як СНІД.

Ефективний паразит

ВІЛ може передаватися через більшість тілесних рідин, однак найбільш поширені шляхи зараження – через кров і сперму. Крім цього можливими джерелами зараження є також грудне молоко і фізіологічні виділення з піхви. Коли вірус потрапляє в організм, спершу він активно розмножується. Вірус не може цього робити сам. Цим віруси відрізняються від бактерій – вони паразитують на інших. До того ж у випадку з ВІЛ страждає імунна система. Наш, зазвичай ефективний, імунний захист базується на багатьох різних клітинах і антитілах. ВІЛ ударяє по білих кров’яних клітинах особливого типу, які називаються Т-клітинами. Вірус потрапляє в ці клітини і перебирає на себе механізми, які зазвичай відповідають за поділ і розмноження. Після цього Т-клітини починають активно продукувати ВІЛ, поки не переповняться. Тоді вони розриваються, і десятки тисяч нових вірусів розносяться через кров. Урешті-решт більшість Т-клітин або зникає, або руйнується, тоді наш імунний захист припиняє функціонувати. Якщо пацієнт досягнув цієї точки, говорять, що в нього або в неї розвинувся СНІД. У такій ситуації навіть невинна застуда може перерости в смертельний стан. Процес переходу від ВІЛ-інфекції до СНІДу може бути довгим, часто він триває багато років. Ще донедавна наслідки його були майже завжди однаковими – людина помирала.

Тільки-но було знайдено причину СНІДу, розпочалися інтенсивні пошуки ефективного лікування. У випадку з вірусом це непросто. Бактерію можна вбити антибіотиком, однак навіть вірус застуди витримує більшість того, чим лікарі його бомбардують. Довший час боротьба з ВІЛ і СНІДом видавалася досить безнадійною, однак наприкінці 1980-х рр. почало потрохи розвиднятися. Перші ліки були потужними, мали безліч побічних ефектів і вкрай суворі правила вживання. Проте на початку 2000-х на ринку з’являлося дедалі більше ліків, ефективність яких зростала. Сьогодні ВІЛ не вважається смертельною хворобою. Людина, яка заразилася, може розраховувати на таке саме довге життя, що й в інших, за умови, що вона регулярно вживатиме ліки. Сучасні ліки надзвичайно ефективні: попри те, що вірус назавжди залишається в організмі, його вже неможливо виявити через аналіз крові.

Існує багато історій про те, як від людей із ВІЛ сахалися як від чуми. Від цих розповідей серце кров’ю обливається. Наприклад, випадки в США, коли ВІЛ-інфікованим дітям відмовляли в можливості відвідувати школи і дитсадки. Нині рівень обізнаності з цього питання значно вищий. Проте історії про ВІЛ і СНІД – яскравий приклад того, до чого може призвести поєднання страху, необізнаності й чуток.

Від шимпанзе до Небуорт-гаус

ВІЛ і СНІД вплинули на сучасний світ, однак це не нова хвороба. Учені відстежили, що перший підтверджений випадок хвороби був виявлений у Конґо 1959 року. Наступні генетичні дослідження вірусу показали, що він виник десь між 1920 і 1930 роками і спершу його носіями були шимпанзе в Західній Африці. Ці мавпи були добрим джерелом харчування для місцевого населення. Вірус перейшов до людини через кров і поступово набув тієї форми, у якій ми знаємо його сьогодні як вірус ВІЛ. Він пройшов довгий і звивистий шлях із глибоких африканських лісів початку 1900-х до сексуально розкріпаченої Каліфорнії 1970-х. На цьому шляху вірус залишив сотні тисяч зруйнованих життів.

Серед жертв ВІЛ не бракує і знаменитостей. Першим із тих, хто відкрито заявив про свою хворобу, був американський актор Рок Гадсон – одне зі справді великих імен Голлівуду у повоєнний період. Коли він 1985 року помер від СНІДу, то заповів велику частину свого спадку на дослідження і вивчення цієї хвороби. Інший, хто заразився приблизно в цей час, – суперзнаменитість Фредді Мерк’юрі, фронтмен гурту Queen. Багато що свідчить про те, що йому поставили діагноз 1986 року, через що концерт у Небуорт-гаус 9 серпня того самого року став його останнім виступом із гуртом.