Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

Один мовив, Ви знизали плечима. А ще ви говорите ротом. Отвором для їжі й повітря. 

— Так. Дивовижно, правда? — тіло леді Л女жон знайшло старий ящик, підсунуло його до себе й сіло на нього. Вона майже взагалі не думала, як мають рухатися м’язи.

Один мовив, Але ви не їсте, ні?

— Поки що ні.

Один мовив, Поки що? Але ж тоді виникає ця жахлива проблема… отворів. 

Один мовив, А як ви навчилися знизувати плечима?

— Тіло робить це саме, — відповіла її світлість. — Ми й подумати такого не могли, правда? Схоже, більшість речей тіло робить автоматично. Не треба докладати жодних зусиль для того, щоб стояти вертикально. Причому щоразу це все робити легше.

Тіло трохи змінило позу і схрестило ноги. Дивовижно, подумала вона. Йому так було зручніше. Мені й думати про це не довелося. Нам таке й не спадало на думку.

Один мовив, Виникнуть питання. 

Аудитори ненавиділи питання. Ненавиділи їх майже так само, як рішення, а рішення ненавиділи майже так само, як ідею індивідуальної особистості. Але найбільше вони ненавиділи речі, які рухаються хаотично.

— Повірте мені, все буде добре, — заспокоїла їх леді Л女жон. — Ми, зрештою, не порушимо жодних правил. Час просто зупиниться, й нічого більше. Усе після цього буде в ажурі. Живе, але нерухоме. Охайненьке.

Один мовив, І ми нарешті впорядкуємо картотеку. 

— Власне, — підтвердила леді Л女жон. — І цей чоловік сам цього хоче. Дивна річ. Він навряд чи думає про наслідки.

Один мовив, Чудово.

Виникла одна з тих пауз, коли ніхто не був готовий говорити. А тоді:

Один мовив, Скажіть нам… Як воно? 

— Що саме?

Один мовив, Бути навіженим. Бути людиною. 

— Химерно. Неорганізовано. Декілька рівнів мислення одночасно. Є деякі… речі, для яких нам бракує слів. Наприклад, ідея харчування починає здаватися притягальною. Так мені підказує тіло.

Один мовив, Притягальною? Як у гравітації? 

— Та-ак. Відчуваєш тяжіння до їжі.

Один мовив, Великої маси їжі? 

— Навіть у маленькій кількості.

Один мовив, Але їдження — це просто функція. Що такого… притягального у здійсненні функції? Адже цілком достатньо знання, що це необхідно для виживання? 

— Я не знаю, що відповісти, — відповіла леді Л女жон.

Один аудитор мовив, Ви наполегливо вживаєте особовий займенник. 

А один додав, І ви не померли! Бути особистістю означає жити, а жити означає померти! 

— Так. Я знаю. Але людям властиво вживати особовий займенник. Він ділить на дві частини всесвіт. Є пітьма за очима, там, де тихенький голосок і все інше. Це… жахливе відчуття. Так, ніби… тебе весь час допитують.

Один мовив, Що то за тихенький голосок? 

— Інколи мислення нагадує розмову з іншою особою, але ця особа також є тобою.

Вона бачила, що це стурбувало інших аудиторів. — Я не хочу бути в цій оболонці довше, ніж потрібно, — додала вона. І усвідомила, що це була брехня.

Один мовив, Ми вас не звинувачуємо.

Леді Л女жон кивнула.

Аудитори могли проникати в людську свідомість. Могли бачити, як там лускають і шкварчать думки. Але читати їх вони не могли. Могли бачити енергії, що перетікають з однієї звивини мозку до іншої, могли бачить, як мозок сяє, наче вепронічна прикраса. Але не могли бачити, що там відбувається.

Тому вони збудували щось подібне.

І це було логічно. Вони й раніше використовували людських агентів, бо давно вже з’ясували, що є дуже-дуже багато людей, які готові на все заради відповідної кількості золота. Це було незрозуміло, адже аудитори знали, що золото не має бодай якоїсь серйозної цінності для людського тіла — тілу були потрібні залізо, мідь і цинк, але зовсім незначна, мінімальна кількість золота. Ось чому, міркували вони, це було лише додатковим свідченням того, що люди, які його домагалися, були неповноцінними, а отже, будь-які спроби скористатися ними були приречені на невдачу. От тільки чому вони були неповноцінними?

Збудувати людську істоту було легко; аудитори досконало знали, як переміщати матерію. Проблема була в тому, що отримана в результаті річ нічого не робила, а просто лежала і згодом розкладалася. Це дуже дратувало, адже людські істоти, без жодної спецпідготовки або освіти з легкістю продукували діючі моделі.

Пізніше з’ясувалося, що можна виготовити функціональне людське тіло, якщо помістити в нього аудитора.

Існували, звісно, величезні ризики. Одним із них була смерть. Аудитори уникали смерті, бо ніколи не намагалися здобути життя. Вони прагнули бути ідентичними і нерозрізненними, як атоми водню, але без їхньої joie de vivre, себто радості від життя. Деякі безталанні аудитори ризикували зустрітися зі смертю, «кермуючи» тілом. Але після тривалих консультацій було вирішено, що в тому випадку, коли керманич діє обережно і постійно підтримує зв’язок із рештою аудиторів, ризик є мінімальний і цілком виправданий, враховуючи поставлену мету.

Вони змайстрували жінку. Це був логічний вибір. Адже попри те, що чоловіки були явно наділені більшою владністю, ніж жінки, вони нерідко досягали цього, ставлячи під загрозу власну безпеку, а жодного аудитора не приваблювала така перспектива. Тим паче, що вродливі жінки частенько здобували видатні результати, лише усміхаючись владним чоловікам.

Саме поняття «вроди» чи «краси» аудитори важко сприймали. Воно не мало жодного сенсу на молекулярному рівні. Але завдяки дослідженню з’ясувалося, що жінка на картині Леонарда-з-Квірма «Дама, яка тримає тхора» вважалася втіленням краси, тому на її основі вони й виготовили образ леді Л女жон. Звичайно, дещо вони змінили. Обличчя на картині було асиметричне і сповнене дрібних недоліків, які вони старанно виправили.

Результат міг би виявитися кращим за найсміливіші мрії аудиторів, якби вони вміли мріяти. Тепер, коли вони вже отримали свого троянського коня, свою надійну людину, усе ставало можливим. Вони швидко вчилися або принаймні збирали інформацію, а це для них було ідентичне поняттю «вчитися».

І леді Л女жон також училася. Вона була людиною ось уже два тижні, два дивовижні, приголомшливі тижні. Хто міг би подумати, що мозок функціонує таким чином? Або що кольори наділені сенсом, який виходить дуже далеко за межі звичного спектрального аналізу? Як вона могла б навіть почати описувати блакитність блакиті? Або скільки думок продукував самостійно мозок? Це просто жахало. Половину часу її думки немовби не були її власними.

Її доволі подивувало те, що їй не хотілося розповідати це все решті аудиторів. Багато чого їй не хотілося їм розповідати. Та й вона не повинна було цього робити!

Вона була наділена владою. Звісно, над Джеремі, тут і питань не виникало, і вона мусила визнати, що це її трохи бентежило. Це змушувало її тіло робити самовільно такі речі, як червоніти. Але вона була наділена владою також і над іншими аудиторами. Примушувала їх нервуватися.

Звичайно, вона хотіла, щоб цей проєкт здійснився. Це було їхньою метою. Акуратний і передбачуваний всесвіт, де все залишалось би на своєму місці. Якби аудитори вміли мріяти, це було б черговою їхньою мрією. Хоча… хоча…