Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Це було нерозумно, — сказав Кітай. — Боягузливо. За останні два десятиліття ніхто не здавався без травм. Тепер ніхто не захоче поручитися за мене.

До турніру Кітай сподівався отримати ставки від Дзіми, Дзюня та Ірдзяха. Проте в реєстратурі на нього чекав лише один сувій.

Кітай розгорнув заявку — і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— На думку Ірдзяха, здатися було чудовою ідеєю. Я вчитимуся на стратегії!

Жинь секретарка передала два сувої. Не розгортаючи їх, вона знала, що вони від Ірдзяха і Дзяна. Жинь могла обирати між стратегією та віруваннями.

І вона обрала вірування.

Роздıл 8

Сінеґардська академія надавала студентам чотири вільні від на­вчання дні для святкування Літнього фестивалю. Наступний семестр розпочинався одразу після їхнього повернення.

Більшість студентів скористалися цією можливістю, щоб провідати рідних. Але Жинь не мала часу на подорож аж до Тікані, та й не хотіла цього. Вона планувала провести канікули в Академії, та Кітай запросив її на гостину до свого маєтку.

— Але якщо не хочеш, — знервовано промовив Кітай. — Я маю на увазі, якщо в тебе вже є плани…

— Немає в мене жодних планів, — відповіла Жинь. — Залюбки.

Наступного ранку вона зібрала речі для екскурсії містом. На це знадобилися лічені секунди, адже особистих речей у неї було обмаль. Жинь акуратно склала в стару дорожню сумку два комплекти шкільних тунік і сподівалася, що Кітай не сприйме за грубість, що під час фестивалю вона носитиме форму. Іншого одягу в Жинь не було, бо ж старі туніки, які носили вихідці з півдня, вона повикидала, щойно випала така нагода.

— Я найму рикшу, — запропонувала Жинь, коли вони зустрілися з Кітаєм біля воріт Академії.

Кітая така пропозиція спантеличила.

— Нащо нам рикша?

Жинь спохмурніла.

— А як же ми тоді дістанемося куди треба?

Кітай уже був розкрив рота, щоб відповісти, аж раптом біля воріт зупинилася величезна карета, запряжена кіньми. Кучер, огрядний чоловік у багатому вбранні золотого та бордового кольорів, зіскочив додолу й низько вклонився Кітаю.

— Майстре Чен.

Він зиркнув на Жинь, немов намагаючись вирішити, чи треба вклонитись і їй, а потім неуважно кивнув.

— Дякую, Мерчі, — Кітай передав їхні сумки прислужнику й допоміг Жинь піднятися в карету.

— Зручно?

— Дуже.

З вигідної позиції в кареті вони могли бачити майже все місто, що вгніздилося в долині: гвинтопобідні пагоди адміністративного району, що здіймалися крізь покров негустого туману, білі будівлі, зведені на схилах, з вигнутими, критими черепицею дахами, та звивисті кам’яні стіни провулків, що вели до середмістя.

У напівмороку карети Жинь почувалася відмежованою від брудних вулиць міста. Почувалася чистою. Уперше від часу прибуття до Сінеґарда вона відчула, що її місце тут. Вона перехилилася через край і насолоджувалася теплим літнім вітерцем, який пестив її обличчя. Жинь уже так давно не відпочивала.

— Ми детально обговоримо те, що сталося, коли повернешся, — сказав їй Дзян. — Але твій розум щойно пережив дуже незвичайну травму. Найкраще, що ти можеш зробити для себе, — відпочити. Дозволь пережитому пустити паростки. Дозволь розуму зцілитися.

Кітай тактовно не розпитував про те, що сталось. І Жинь була вдячна за це.

Мерчі віз їх униз гірським шляхом у бадьорому темпі. Уже за годину вони їхали головною дорогою міста, а потім звернули на шлях до Нефритового району.

Коли Жинь прибула до Сінеґарда рік тому, вони з учителем Фейжиком мандрували районом робітників з бідними помешканнями та гральними закладами на кожному розі. Щоденні прогулянки до вдови Маюн привели її в найбільш гамірні, брудні та смердючі частини міста. Побачене в Сінеґарді не дуже відрізнялося від Тікані — тут було просто галасливіше й тісніше.

А тепер, сидячи в кареті родини Чен, вона побачила, яким яскравим може бути Сінеґард. Дороги в Нефритовому районі були немовби щойно вимощені й виблискували так, наче їх начистили цього ж ранку. Жинь не бачила ані дерев’яних халуп, ані слідів умісту вилитих нічних горщиків. Не бачила сварливих домогосподарок, які готували на пару хліб та галушки на вуличних грилях (вони були надто бідні, щоб дозволити собі домашні плити). Не бачила й жебраків.

Тиша видалася Жинь неспокійною. У Тікані завжди кипіло життя: жебраки збирали сміття, щоб посортувати й продати, діди сиділи на ґанкових сходах, палили чи грали в маджонг; вулицями вешталися дітлахи, вбрані у светри, що ледь прикривали пухкенькі сіднички, а вслід за ними зігнуті дідусі й бабусі, готові спіймати їх, коли вони спіткнуться.

Тут Жинь не побачила нічого такого. У Нефритовому районі скрізь були недоторканні огорожі й відкриті сади. Окрім їхньої карети, на дорозі більше нікого не було.

Мерчі зупинив карету перед воротами величезної обгородженої території. Ворота хитнулися, важко розчиняючись, і відкрили погляду чотири довгі прямокутні будівлі, виставлені квадратом та оточені величезним садовим павільйоном. Біля входу до них кинулися декілька собачок, крихітних білих створінь із бездоганно чистими лапками, що ступали по не менш бездоганній брукованій доріжці.

Кітай голосно скрикнув, вийшов із карети й став на коліно. Собачки налетіли на нього, з неймовірним захватом метеляючи хвостами.

— Ось цього звуть Імператором Драконів, — він почухав собачку під шиєю. — Їх усіх назвали на честь видатних правителів.

— А котрий Червоний Імператор? — поцікавилася Жинь.

— Он той, що надзюрить тобі на ногу, якщо не відійдеш.

Економкою в маєтку працювала низенька, опасиста жіночка з веснянкуватою, помережаною зморшками шкірою. Її звали Лань. Вона говорила приязним дівчачим голосом, який не личив веснянкуватому обличчю. Сінеґардський акцент був настільки сильним, що навіть після кількамісячної практики з удовою Маюн, яка говорила з досить сильним акцентом, Жинь могла лише приблизно розібрати її слова.

— Чим волієте підживитися? Я приготую все, чого забажаєте. Я знаю кулінарні стилі всіх дванадцяти провінцій. За винятком провінції Мавпи. Їхні страви надто гострі. І користі від них вам не буде. А ще я не роблю смердючого тофу. Я трохи обмежена продуктами, які є на ринку, але можу дістати що завгодно в крамниці з імпортними товарами. Якісь улюблені рецепти? Лобстер? Чи водяні каштани? Лишень скажіть, і я це приготую.

Жинь звикла до банальної каші з їдальні Академії, тож не знайшла що відповісти. Як пояснити, що вона просто не має такого вибору страв, якого вимагає Лань? У Тікані Фани полюбляли страву під назвою «та що завгодно», яку цілком буквально готували з чого завгодно, що лишилося в крамниці, — зазвичай смажені яйця та скляна локшина.

— Я хочу суп семи скарбів, — перебив Кітай, лишивши Жинь розмірковувати, що ж це в біса таке. — А ще лев’ячу голову.

Жинь кліпнула.

— Що?

Кітай був задоволений ефектом.

— О, побачиш.

— Знаєш, а тобі не обов’язково так сильно скидатися на отетерілу селючку, — сказав Кітай, коли Лань подала на стіл перепелині яйця, суп із акулячих плавників у черепашачому панцирі та свинячі кишки. — Це просто їжа.

Але «просто їжа» — це рисова каша. Може, ще трохи овочів. Чи шматочки риби, свинини або курятини, якщо їх щастить дістати.

А жодна зі страв на столі не була «просто їжею».

Суп семи скарбів виявився смачною сумішшю на основі конґі з червоними фініками, підсолодженими каштанами, насінням лотоса та ще