Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Уся композиція тексту працює на ефективне розгортання історії. Вона не симетрична, але вкрай функціональна — логічна. Короткий вступ вводить нас у побутову ситуацію самого Кінґа, який у розмові зі своїм сином Оуеном згадує дитячу історію про бібліотечного поліцейського, що покарає боржників. Далі три невеликі розділи триває експозиція — нас знайомлять із головним героєм. Страховий агент Сем Піблс має проблему: йому треба виступити на зібранні клубу, тож секретарка Наомі радить сходити в бібліотеку, узяти кілька книг і підготуватися. У другому розділі спостерігаємо візит Сема до книгозбірні, яка постає місцем більш ніж дивним. У третьому — тріумф Піблса: він виголошує чудову промову, і на нього звертають увагу кілька впливових людей. Якби автор поставив тут крапку, вийшло би непогане психологічне оповідання про кар’єрний успіх дрібного підприємця. Однак Стівен Кінґ рухається далі.

Щойно в четвертому розділі маємо зав’язку: книги пропали, і Сем починає непокоїтися, хоча точно ще не знає, чого боятися та чи варто боятися взагалі. Розділи п’ятий і шостий розгортають перипетії — необхідні для розвитку сюжету поневіряння та мандри героя. Піблс шукає книжки у притулку для бездомних, один із яких забирає сміття із Семового будинку. Потім заходить у бібліотеку з надією владнати конфлікт. Сьомий розділ — чи не найстрашніший — містить ескалацію тривоги: героя мучать нічні кошмари про можливий прихід поліцейського. Він не знає, реальна така можливість чи це все-таки вигадка. Тут рівно половина повісті.

Наступний, восьмий розділ знову переносить нас у притулок для бездомних — Кінґ відстрочує головні події. Це чистий напружений саспенс. Але в дев’ятому настає перша кульмінація (епізод на кухні, коли полісмен таки приходить, погодьтеся, доволі ефектний). Це дві третини історії. Далі автор трохи зменшить напругу, а потім — рвоне до кульмінації основної.

Тому знову відстрочення дії: Піблс намагається дізнатися que pasa, що відбувається. У 10-му розділі він іде в архів, а в 11-му повертається до бездомних, один із яких — колишній талановитий художник, а тепер алкоголік, Дейв — розповідає Семові всю правду про свою коханку Арделію Лорц та їхній спільний злочин. Історія Дейва — один суцільний флешбек, він є вставною новелою — доволі, між іншим, еротичною. У неї свої перипетії, кульмінація та фінал. Це найбільший розділ повісті.

Тепер уже майже все зрозуміло, і персонажі рухаються до вирішальної сутички, але Кінґ неквапом нагнітає напругу та додає ще два розділи. У 12-му — політ в інше місто по книги (і тут знову додатковий оповідач, пілот Стен із коротенькою історією про свого сина), а в 13-му — дискомфортний флешбек самого героя в дитинство, де закорінені його особисті страхи. Тобто всього ми маємо три встав-ні історії з автономними оповідачами (в останній Піблс говорить від імені себе малого), що додатково пожвавлює основний сюжет.

У 14-му розділі настає головна кульмінація з епічною битвою книгами (привіт, Свіфт!), а в 15-му — розв’язка, причому одразу обох сюжетних ліній: і жахливої, і любовної. У всіх розділах наскрізною темою просвічує закоханість у книги та читання. Як на мене, це ідеальний текст для вивчення у школі, а ще на його прикладі добре вчитись економності та ефективності описів, діалогів і сюжетних сцен.

Що ми можемо додати тут, крім того, що Кінґ — першорядний майстер прози? Хіба ще раз вкажемо на виняткову інтенсивність його письма: окрім налякати, автор багато розказує про свій час і людей свого часу. І доходить цілком гуманістичних і навіть по-філософ-ськи містких висновків. То, може, варто визнати, що жанрова проза і зокрема горор таки спонукає читачів думати та ставати кращими? Особисто в мене це сумнівів не викликає.

Головні принципи письма Стівена Кінґа

1. Письмо — це віртуальна розмова з читачем. Читача потрібно поважати.

2. Писати так, аби виникало відчуття добре виконаної роботи.

3. Писати заради відчуття авторської всемогутності.

4. Писати в передчутті читацького визнання.

5. Виявляти «вперту рішучість», писати навіть через «не можу».

6. Визначити наявність у себе письменницького таланту.

7. Знайшовши, розвивати та гартувати свій талант.

8. Отримувати від письма насолоду та радість.

Насправді ми не боїмося. Зовсім не епілог

На самому початку 90-х, у старших класах школи, ми з друзями створили неформальний клуб невдах любителів горору. Чим більше жахливих фільмів ти бачив, тим крутішим ставав твій статус — за рік у найактивніших набиралося по кількадесят переглянутих стрічок. Були й ті, що не лише дивилися, а й паралельно читали. Кого? Звісно ж, Стівена Кінґа!

Чому нам тоді було це так цікаво? Не зрозуміти, якщо не знати, якою сірою та банальною була дійсність пізнього совка. Для старшокласників вона складалася з нескінченних комсомольських зборів зі штучними дискусіями, ідеологічно правильних доповідей на політін-формаціях, малювання стінгазет, змагання, хто більше назбирає металобрухту, і т. д. — усе здавалося нудним і глупим. Натомість похід у відеосалон, розташований у підвалі (underground!) тернопільського кінотеатру «Перемога», перетворювався в заледь не протестну акцію — проти влади, проти вчителів, проти правил, проти нудоти. Там усе було так яскраво: пригоди, бійки, горор, секс... Ми дуже швидко подорослішали. Ми побачили все. А Кінґ, принаймні особисто для мене, був фантастичним провідником у той інший, разюче відмінний світ (Толкін теж, та про нього вже в наступній книжці).

Ні, ми не лише боялися. Ми любили жахи як перепустку в альтернативну, значно цікавішу реальність. Викреслені з офіційної радянської літератури горор і фентезі, просочуючись із вільного світу, ставали справжньою диверсією — підривною ідеологічною зброєю. Думаю, такого ефекту король жахів, як його почали називати вже тоді, навіть не міг собі уявити.

Людина, яка запійно читає / дивиться горори, з часом перестає сахатися гри світла в темному парку та скрипу підлоги в старих будинках. О, це такий гарт психіки, що подібного пошукати! Фанати горору завжди готові