Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Формальні прийоми Кінґа, як на мене, є основою нашого відчуття легкості читання його текстів. Його романи зазвичай мають 3—5 частин, розбитих на 10—20 розділів кожна. Якщо це великий роман, то всередині розділу є ще поділ на епізоди. Скажімо, «Сяйво» складається з 5 частин тривалістю від 6 до 20 розділів. Структура нерівна, і Кінґ не дбає, аби її якось гармонізувати, проте вона доволі чітка з погляду функціональності. Перші 1—2 частини автор витрачає на розгортання персонажів і вписування їх у загальний контекст історії. Зразком тут може слугувати «Воно», де в першій половині прописано дорослих персонажів (по розділу на кожного), а у другій їх показано дітьми. Упродовж наступних частин Стівен намагається врятувати своїх героїв із ситуації, в яку вони потрапили, кожного разу завершуючи частину кульмінацією. Так в останньому розділі третьої частини «Сяйва» Денні заходить у Номер 217, а наприкінці четвертої заводить годинник у бальній залі, після чого готель оживає. Остання частина, як правило, закінчується епілогом, в якому йдеться про долю порятованих.

Ця формула — розвиток персонажів + саспенс історії — зберігається в Кінґа практично завжди. У перших частинах розділів небагато, проте вони розлогіші та спокійніші за тоном. Наступні частини мають більше розділів, вони коротші та динамічніші. Сас-пенс тут забезпечують часті перемикання між сюжетними лініями: в останній частині «Сяйва» 21 розділ + епілог, і нам, як у калейдоскопі, показують Джека, Денні, Венді, кухаря Діка, перескакуючи від ситуації до ситуації по одній на кожен розділ. Повторюваним прийомом є також ескалація напруги до кінця розділу, після чого в наступному маємо ланку із зовсім іншої лінії. Наприклад, коли привиди готелю майже опановують мозок Джека, нас переносять до Діка Геллорана, який щойно летить у гори. Коли саспенс і його динаміку потрібно зробити ще інтенсивнішою, перемикання трапляються між дрібнішими епізодами одного розділу, а то й між сусідніми абзацами.

У межах одного розділу поміж основною дією вклинюються доволі численні флешбеки і флешфорварди: перші, ясно, показують спогади персонажів, а другі постають похмурими віщуваннями. Це теж повторюваний прийом і ефективний засіб розбудови психіки героїв. Флешфорварди можуть бути й не розлогими, а концентруватися в якісь точкові символи небезпеки — тривожні образи, як-от осине гніздо, звук чи неясне відчуття. Такі собі сигнальчики-жахальчики, що натякають нам на майбутній справжній жах.

Ще один прийом, яким Кінґ постійно користується в межах кожної більшої частини, хоча інколи й окремого розділу, можна назвати маніпуляцією сподівань. Він постійно підживлює надію читачів (пам’ятаємо, що персонажі вибираються зі скрутної ситуації), а потім притлумлює її або й узагалі обриває. Ось щойно Венді та Денні зачинили знавіснілого Джека в коморі, спокійно порядкують на кухні, і ми знову віримо, що все буде добре. Але ж ні — Джека випускають. Геллоран прямує на допомогу — аварія, йому допомагають, він рухається далі, тоді напад звірюк, однак Дік знаходить у собі сили продовжувати, аж тут Джек із молотком — і вуаля. У Кінґа ніколи не знаєш, хто насправді виживе наприкінці. Можливо, саме це і є його основним тематичним і формальним прийомом.

Додам іще один інгредієнт, який теж безпосередньо пов’язаний зі сприйманням тексту та здатен суттєво пришвидшити серцебиття, але водночас дарує розкішне відчуття уникнення небезпеки. Це називають драматичною іронією — чітке розуміння ситуації читачами на тлі абсолютної сліпоти персонажа. От ми бачимо, як поліцейський приїжджає до гаража, довкола якого бігає Куджо, ось ми спостерігаємо, як чоловік виходить із машини перевірити ситуацію… і ми знаємо, що буде далі, а полісмен— ні. Драматична іронія завжди драматична та сумна. Для нашого автора це першокласний засіб посилити співчуття, при цьому до краю загостривши напругу ситуації.

Літературні прийоми Кінґа — і описані ним самим, і ті, про які він змовчав, — демонструють багатий арсенал його можливостей як автора, проте навіть найдетальніший їхній аналіз не розкриє нам феномен популярності цього письменника повністю. Аби писати сильно, потрібна дрібка таланту та відшліфована манера письма, над якою треба довго та регулярно працювати. Але, щоби стати впливовим автором, доведеться вигадати щось нове (або випорпати на світ призабуте) — зробити сміливі кроки у своєму жанрі. Стівену Кінґу це вдалося.

Лабораторна робота: як працює проза Кінґа?

Завершити розділ про прийоми письма короля жахів варто детальним аналізом механіки одного з його текстів. Придивитися щільніше, прочитати, фокусуючись на структурі та домінантній тематиці. Візьмемо для цього чи не найкращий короткий твір Кінґа — повість «Бібліотечний поліцейський» («The Library Policeman»).

Цей текст було надруковано 1990 р. у збірці «Чотири після півночі», разом із повістями «Лангольєри», «Таємне вікно, таємний сад» і «Сонячний пес». Про що повість? І чим лякає? І як її зроблено?

Маю попередити: далі підуть спойлери. Я всю книжку утримувався від цього, але редакторка радить для кращого аналізу проговорити окремі епізоди детальніше. А редакторів, як ми вже з’ясували, Кінґ каже слухатися. Вам вона теж дає пораду, до речі: перш ніж рухатись далі, візьміть і про- або перечитайте «Бібліотечного поліцейського». От просто зараз. Що ж, тоді це й справді буде схожим на лабораторну роботу.

Ну, сюжет доволі простий. Чоловік позичає книжки в бібліотеці, а потім забуває їх віддати. І до нього приходить бібліотечний поліцейський. І все. Ага, наостанок герой іще закохується. Знову ж бачимо: тут є ситуація, а персонажі мають виборсатися. Але сама історія доволі прямолінійно розгорнута з дитячої страшилки, яку, звісна річ, придумали добрі бібліотекарі ще у Стівовому дитинстві. Загалом це типова історія «поганого місця», в якому ховається монстр.

Головним джерелом страху натомість є не сюжет, а загальна атмосфера непевності: довге й напружене перебування в повному нерозумінні, хто ж із персонажів оголить ікла та коли це трапиться. Ми від початку вагаємося, ким є полісмен із бібліотеки і чи він узагалі з’явиться. Найтравматичніше в цій повісті — чекати. Ну і два основні страхи Кінґа тут як тут: діти під загрозою та свідомість у напіврозпаді.

Що ми ще дізнаємося? Про офіс дрібного страхового агента, про місцевий дискусійний клуб, про маленьке містечко та його вулиці, бібліотеку, архів і нічліжку для бідних. Побачимо бізнесменів, секретарок, прибиральниць, бездомних і спільноту анонімних алкоголіків. Персонажі навіть устигають злітати на приватному літаку в сусіднє місто. Ми стільки довідаємося про американську дійсність, що куди там роликам від National Geografic та Travel Channel. Жодна передача типу «Mysteries at the Museum» не