Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мене звати Кошіль Бук.
— І це я знаю.
— Я чарівник, розумієте...
— Добре, тілько ноги витріть спершу.
— Можна мені зайти?
Кошіль Бук зробив паузу. Він повторив останні кілька реплік розмови у повній клацання контрольній кімнаті свого мозку. А потім усміхнувся.
— Правильно, — сказала пані Кекс.
— Ви часом не вроджена провісниця?
— Десь на десять секунд зазвичай, пане Буче.
Кошіль завагався.
— Ви щось спитать хотіли, — швидко сказала пані Кекс. — В мене голова розвалюється, як люди придумують питання, а потім умисно не задають, як я вже на них одповіла.
— Як далеко в майбутнє ви можете зазирнути, пані Кекс?
Вона кивнула.
— Тоді добре, — сказала вона, очевидно відтанувши, і провела їх крізь передпокій до крихітної вітальні.
— Бабай хай заходе, двері нехай лише ззовні будинку, а сам іде в погріб. Я не хочу, щоб бабай шастав по хаті.
— Трясця, я бозна-коли востаннє був у годящому льоху, — сказав Причепа.
— У мене там павуки, — сказала пані Кекс.
— Ого!
— А ви будете чашечку чаю, — сказала пані Кекс до Кошеля.
Хтось інший міг би сказати: «Я гадаю, ви будете чаю» або «Чи вип’єте чаю?», — але це було твердження.
— Так, будь ласка, — сказав Кошіль, — я б випив чашечку чаю.
— Не варто, — сказала пані Кекс, — од цього барахла зуби псуються.
Кошіль обмізкував це.
— Два шматочки цукру, будь ласка, — сказав він.
— Все добре.
— У вас тут гарне місце, пані Кекс, — сказав Кошіль, його думки металися, як несамовиті. Звичка пані Кекс відповідати на питання тоді, коли вони все ще формуються у вашій голові, стала б викликом для найжвавішого мозку.
— Вже годів десять як упокоївсь, — сказала вона.
— Е-е-е, — сказав Кошіль, але питання було вже у нього на язиці. — Сподіваюся, пан Кекс при доброму здоров’ї?
— Все добре. Ми з ним балакаєм при нагоді, — сказала пані Кекс.
— Прикро це чути, — сказав Кошіль.
— Все добре, як вам од цього попустить.
— Гм, пані Кекс? Мені це здається дещо бентежним... Ви не могли б... вимкнути... ваше провіщення?
Вона кивнула.
— Звиняйте. Звикла лишать увімкненим, — сказала вона. — Тут переважно тілько ми з Людмилою та ще Одна-Людина-Відро, — додала вона, — я знаю, що ви хотіли про це спитать.
— Так, я чув, що у медіумів є природні духовні провідники, — сказав Кошіль.
— Да ну? Який з нього провідник, то привид на побіганках, — сказала пані Кекс. — Я не заводжуся із усім тім барахлом як-от карти, сурми й дошки, затямте собі. І я думаю, що ектоплазма огидна. Я не терпітиму її в хаті. Не терпітиму. Нічим її не виведеш із килима, знаєте. Навіть оцтом.
— Треба ж! — сказав Кошіль Бук.
— Або іще завивання. Із тим я не маю діла. Або ця дурниця із надприродним. Це неприродно, то ваше надприродне. Мені сього не тре’.
— Гм, — обережно сказав Кошіль. — Існують люди, які можуть вважати, що бути медіумом це трохи... знаєте... надприродно?
— Що? Що? Нічо нима надприродного в мертвих людях. Яка дурня. Усі умруть, рано чи пізно.
— Сподіваюся, що так, пані Кекс.
— Дак чого ви хочете, пане Буче? Я не віщую, кажіть самі.
— Я хочу знати, що відбувається, пані Кекс.
З-під їхніх ніг почувся глухий удар і слабкий щасливий голос Причепи:
— Ого-го! Ще й щури!
— А я ходила розказать вам, чарівникам, — манірно сказала пані Кекс, — ніхто ж не слухав. Я знаю, що вони й не стали б, но мала спробувать, а то як би я знала напевне?
— Із ким ви говорили?
— З отаким-во здоровим, в червоній сукні, з отакенними вусами, ніби він намагавсь із’їсти кота.
— А. Архіректор, — рішуче сказав Кошіль.
— І ще тамички був один страшенно товстий. Ходив, ніби качка.
— Правда ж, як качка? Це був Декан, — сказав Кошіль.
— Вони назвали мене їхньою добродійкою, — сказала пані Кекс. — Сказали забиратися на всі чотирі. Не розумію, чого я маю бить ноги, щоб помогти чарівникам, які звуть мене добродійкою, коли я тілько хотіла помогти.
— Боюся, чарівники частенько не слухають, — сказав Кошіль. — Я ніколи не слухав упродовж ста тридцяти років.
— Чому ні?
— Гадаю, зі страху почути, які дурниці я сам верзу. Що відбувається, пані Кекс? Ви можете мені сказати. Я чарівник, але я мертвий чарівник.
— Ну...
— Причепа сказав мені, що це завдяки життєвій силі.
— Вона прибуває, тямите?
— І що це означає?
— Її більше, чим має буть. Це так, — вона непевно змахнула руками, — ніби щось лежить на вагах не порівну на обох шальках...
— Дисбаланс?
Пані Кекс, яка мала такий вигляд, ніби читала невидиме письмо, кивнула.
— Одна із цих штук, так... знаєте, бува, вона тілько трохи хилитається, тоді виходять привиди, бо життя вже не в тілі, но й не одійшло... узимку таке рідше буває, бо все ніби завмирає, а навесні оп’ять вертається... а деякі штуки його назбирують...
* * *
Садівник Академії Модо мугикав легку мелодію, поки котив дивну тачку, навантажену бур’янами, призначеними для купи компосту, у власний закуток між Бібліотекою і будівлею Магії високоенергетичних сполук[34]. В цю мить, здавалося, там відбувалося значне пожвавлення. Авжеж, це дуже цікаво, працювати з усіма цими чарівниками.
Командна робота, от що це таке. Вони стежать за космічним балансом, всесвітньою гармонією і просторовою рівновагою, а він наглядає, щоб тля трималася подалі від троянд.
Почулося металеве деренчання. Він визирнув поверх купи бур’янів.
— Ще одна?
Ще одна блискуча корзина з металевого дроту на коліщатках стояла на стежці.
Може, чарівники її купили для нього? Перша була досить зручною, хоча нею було важко кермувати, маленькі коліщатка, здавалося, намагалися роз’їхатися в різні боки. Потрібна була вправність.
Ну, ця штука має бути зручною для перевезення таць із розсадою. Він відштовхнув другого візка вбік і почув позаду звук, який, якби його довелося записати і якби він умів писати, напевно, записав би як «чвак».
Він обернувся, побачив найбільшу компостну купу, яка пульсувала в пітьмі, і сказав:
— Гляньте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.