Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Якби одного з них занесло світанком на тисячу миль на материк, він міг би побачити світло, що гримкотить нагір’ями, обриси постаті, що спинається на невисокий пагорб на шляху ранку.

Вона дісталася верхівки за мить до появи світла, перепочила, а потім крутнулася навпочіпки і вишкірилася.

Вона тримала довге лезо сторч між випростаних рук.

Світло крається... колеться... ковзає...

Взагалі-то цей чарівник не звернув би уваги, адже був би надто зайнятий, переймаючись п’ятитисячомильною пішою прогулянкою назад додому.

* * *

Панна Літунка важко віддихувалася, поки новий день пропливав повз неї.

Білл Двері був абсолютно непорушний, тільки лезо двигтіло між його пальців, поки він повертав його під різними кутами до світла. Зрештою він набув задоволеного виразу.

Він обернувся і випробувально змахнув у повітрі.

Панна Літунка притулила долоні до уст.

— Ох, та ну, — сказала вона, — ніхто не може/ нагострити/ будь/ що/ денним/ світлом.

Вона затнулася.

Він змахнув лезом знову.

— Свя/тий бо/же.

Внизу на подвір’ї Кирило витягнув лису шию для наступного заходу. Білл Двері вишкірився і крутонув лезом у напрямку звуку.

— Край/ку/ріп/ку!

Потім він опустив лезо.

— ТЕПЕР ГОСТРЕ.

Його вишкір змарнів, або змарнів, наскільки це було можливо.

Панна Літунка обернулася, слідуючи за напрямком його погляду, поки він пронизав легку паволоку над пшеничним полем.

Вона була на вигляд як блякла сіра мантія, порожня, вона усе ж якось підтримувала форму того, хто її носив, ніби одежу на мотузці для сушіння напнув зісередини вітер.

Вона коливалася мить, а потім зникла.

— Я його бачила, — сказала панна Літунка.

— ЦЕ БУВ НЕ ВІН. ЦЕ БУЛИ ВОНИ.

— Хто вони?

— ВОНИ ПОДІБНІ, — Білл Двері непевно змахнув рукою, — НА СЛУГ. НАГЛЯДАЧІВ. АУДИТОРІВ. КОНТРОЛЕРІВ.

Очі панни Літунки звузилися.

— Контролерів? Ти маєш на увазі, як податківців? — сказала вона.

— Я ГАДАЮ, ТАК...

Обличчя панни Літунки проясніло.

— Чому ж ти не сказав?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Мій батько завжди змушував мене пообіцяти, що я нізащо не помагатиму податківцям. Навіть від самої думки про податківця, казав він, йому хочеться піти й завалитися поспати. Він казав, що ніде не дітися від смерті й податків, і податки це гірше, бо смерть принаймні не приходить щороку. Ми мусили виходити з кімнати, коли він заводився про податківців. Мерзенні створіння. Завжди крутяться поблизу, розпитуючи, що ти ховаєш під мостиною і за таємною панеллю в льоху й про інші речі, які нікого взагалі не стосуються.

Вона пирхнула.

Білл Двері був вражений. Панна Літунка насправді вимовляла просте слово з одинадцяти букв «податківець» із тою безапеляційністю, із якою кажуть «мерзотник».

— Ти мав би одразу сказати, що вони женуться за тобою, — сказала панна Літунка. — Податківці, знаєш, непопулярні в цих краях. В часи мого батька ми хапали будь-якого податківця, який винюхував тут сам по собі, зазвичай прив’язували йому тягар до ніг і кидали його в ставок.

— АЛЕ СТАВОК ВСЬОГО КІЛЬКА ДЮЙМІВ У ГЛИБИНУ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Так, але було смішно дивитися, як вони про це дізнавалися. Ти мав сказати. Всі думали, що ти мав до діла з податками.

— НІ. НЕ З ПОДАТКАМИ.

— Ну, ну. Не знала, що і Там Нагорі також є податківці.

— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ.

Вона боком підсунулася ближче.

— Коли вони прийдуть?

— СЬОГОДНІ ВНОЧІ. ТОЧНО НЕ СКАЖУ. ДВОЄ ЛЮДЕЙ ЖИВУТЬ НА ОДИН ЧАСОМІР. ЦЕ РОБИТЬ РЕЧІ НЕПЕВНИМИ.

— Я не знала, що люди можуть давати іншим людям час свого життя.

— ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕСЬ ЧАС.

— Ти впевнений щодо сьогоднішньої ночі?

— ТАК.

— І це лезо спрацює, правда?

— Я НЕ ЗНАЮ. ШАНС ОДИН НА МІЛЬЙОН.

— О, — здається, вона щось зважувала.

— Тож у тебе решта дня тепер вільна?

— ТАК.

— Тож ти можеш зібрати урожай.

— ЩО?

— Це займе тебе. Відволіче твої думки від усього. Крім того, я плачу тобі шість пенсів на тиждень. А шість пенсів — це шість пенсів.

* * *

Дім пані Кекс також був на вулиці В’язів. Кошіль постукав у двері.

За якийсь час приглушений голос вигукнув: «Хто тут?».

— Постукайте один раз, якщо так, — зголосився Причепа.

Кошіль підважив накривку і відчинив поштову скриньку.

— Перепрошую? Пані Кекс?

Двері відчинилися.

Пані Кекс була не така, як очікував Кошіль. Вона була велика, але не в розумінні товста. Її просто було зроблено за більшими лекалами, ніж зазвичай; вона була з породи людей, які йдуть крізь життя, трохи зіщулившись і вибачливо дивляться на випадок, якщо ненавмисне над кимось нависнуть.

І ще вона мала неймовірне волосся. Воно вінчало її голову й огортало її, наче плащ. Вона також мала дещо загострені вуха й зуби, які, хоча були білими й досить привабливими, спричиняли легкий неспокій. Кошіль був вражений з тої швидкості, з якою його загострені зомбячі чуття дійшли висновку. Він глянув униз. Люпин сидів прямо, як струна, настільки збуджений, що навіть не міг вертіти хвостом.

— Не думаю, що ви можете бути пані Кекс, — сказав Кошіль.

— Вам потрібна мама, — сказала висока дівчина. — Мамо! До тебе панове!

Віддалене бурмотіння стало наближеним бурмотінням, і пані Кекс виникла поруч зі своєю донькою, як маленький місяць з’являється із планетарної тіні.

— Що їм треба? — сказала пані Кекс.

Кошіль відступив на крок. На відміну від доньки, пані Кекс була досить низенька і майже довершено кулеподібна. І вона набувала надзвичайно грізного вигляду, також на відміну від доньки, вся манера триматися якої була спрямована на те, щоб бути меншою на вигляд. Це було переважно через її капелюха, який, як він дізнався пізніше, вона носила весь час як наслідування чарівників. Він був чорний і велетенський, і на ньому були такі штуки, як пташині крила, і воскові ягоди, і капелюшні булавки; такий Кармен Міранда[33] могла б одягти на похорони континенту. Пані Кекс пливла під ним, як кошик пливе під повітряною кулею. Люди часто ловили себе на тому, що говорять до цього капелюха.

— Пані Кекс? — сказав Кошіль, зачудований.

— Я тутво, внизу, — почувся докірливий голос.

Кошіль опустив очі.

— Така вже я єсть, — сказала пані Кекс.

— Я говорю з пані Кекс? — сказав Кошіль.