Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Даремно Бойнах чекав кісточок. Хіба могли вони уціліти, попавши між два ряди молодих зубів?

Ось усі поїли, і ніби заясніло навкруги — світ став для мандрівників просто рожевим!

— Ну, орлята, вставайте! — розпорядився Ашот.

Знову заходилися працювати. Погано тільки було з Саркісом: спочатку він швидко втомлювався, беріг свої сили, а далі взагалі почав пасти задніх. Коли, витягнувшись ланцюжком, хлопці чистили сніг, Саркіс вирішив іти останнім. Тут і снігу було менше, й не так небезпечно. Страшно першому — тому, хто скидає з вузенької стежки великі кучугури снігу. Так і жди, що вони потягнуть тебе за собою, а, втративши рівновагу, легко полетіти в провалля… «Ні, Назар[13] не з тих, що йдуть на війну першими…»

Але так само, як на полі бою, де куля часто знаходить боягуза, що заховався в окопі, наскочила біда й на Саркіса, який найбільше думав про свою безпеку. З ним сталося саме те, чого він боявся.

Ашот давно розгадав немудру політику Саркіса, який тільки вдавав, що працює. Спостерігаючи, як кволо і ліниво той розмахує своєю палицею, Ашот довго сердився мовчки, а потім крикнув:

— Ану, йди сюди, Саркіс! Попрацюй трохи на моєму місці, а то тільки руками махаєш… Візьми мою «лопату».

Що ж йому робити? Знову не послухатись, не звернути уваги на цю неприємну пропозицію? Знову лишитися самотнім? Ні, зараз це було б занадто зухвало. «Краще не зв’язуватись», — вирішив Саркіс і, спираючись на свою палицю, почав обережно, дуже обережно, просуватись уперед. Ось він минув Шушик, яка послужливо притулилась до скелі; ось і до Гагіка, який витирає піт з чола, вже рукою подати, як раптом… Проклятий камінь! Саркіс не хотів, щоб хлопці помітили його боязку, невпевнену ходу, і на мить високо підняв голову. І саме тоді під ноги йому потрапив камінь — хлопець спіткнувся, втратив рівновагу і не встиг навіть охнути, як зірвався з краю стежки й полетів у провалля.

Знизу долинув приглушений звук від падіння, загуркотів камінь, і все стихло. Злякано скрикнула Шушик, оглушливо загавкав Бойнах.

— Який жах! — аж присів Гагік; у нього затремтіли коліна. — Відійди! — сердито схопив він Ашота, який підійшов близько до краю провалля. — Ще й ти впадеш.

Ашот відступив півкроку, але не перестав напружено вдивлятися в глибину. Що було по той бік скелястого виступу, йому не вдавалося розглядіти. Тільки внизу, на виступі скелі, зеленіла маленька, кучерява ялинка з товстими і кривими гілками.

— Саркіс! — нахилившись над ущелиною, закричав Ашот.

Луна повторила його голос і завмерла. Хлопці напружили слух, але навкруги панувала мертва тиша.

Ашот сів на стежку і опустив голову на руки.

— Який жах! Що я наробив!..

Хлопці стояли, похнюпивши голови. Тільки зрідка чути було тихе схлипування Шушик.

Упав, розбився на скелях товариш їхніх важких днів — упертий, егоїстичний, та все-таки товариш… І саме тоді, коли він, здається, почав виправлятись, робив перші кроки назустріч колективу…

Про те, як уся країна шукала зниклих мандрівників

Село Айгедзор, про яке досі мало хто й чув, протягом кількох тижнів стало широко відомим усьому Радянському Союзу. Арам і Аршак опублікували в газетах Далекого Сходу повідомлення про зниклих школярів. Про цей нещасний випадок розповіло і радіо. Оскільки радіохвилі не знають меж, то чутка про п’ятьох дітей, що так таємниче зникли, поширилась по всій країні.

Інтерес до цієї загадкової події дедалі зростав. Навіть група полярників далекого острова Піонер запитала ЦК комсомолу Вірменії, чи вдалося розшукати юних натуралістів. «Усе ще шукаємо», — відповіли їм з Єревана…

Листоноша Мурад усі ці дні не знав спокою. Якщо раніше він ходив у районний центр забирати пошту через діва дні, то тепер поспішав туди по два, а то й по три рази на день. 1 йшов він завжди з надією, що, нарешті, зможе принести в село радісну звістку. Але… Уральські школярі повідомили, що вони шукають вірменських товаришів у своїх містах і селах. Учителька біології з Караганди Ганна Виноградова писала: «Як тільки знайдуться юні айгедзорці, дуже прошу повідомити нас телеграмою, щоб і ми, ваші далекі друзі, раділи разом з вами». А українка з одного села на Харківщині Олеся Захарівна підбадьорювала вірменських матерів і висловлювала впевненість, що діти обов’язково знайдуться, бо її син одного разу теж кудись зникав і його знайшли аж на Закарпатті. «Моєму дурникові захотілося на світ подивитись. У такому віці це буває. Не втрачайте надії!..»

Сіран, Ашотова мати, читала ці листи, телеграми, і серце її стискалося від болю й радості: далекі люди, вся країна переживає з нею її горе!

— Тільки наш голова мало цікавиться дітьми, — скаржилась вона сусідкам.

— Було б вигідно, він би поцікавився, — відповідали їй.

Щодня приходили в Айгедзор юні натуралісти і з сусіднього азербайджанського села Мейлу. І щоразу, підходячи до Алеї братства, вони з сумом згадували своїх друзів-вірменів, разом з якими насадили тут дерева. Де вони тепер? їм здавалося, що дерева осиротіли і сумніше погойдують своїми кронами, вкритими білими шапками снігу…

Щодня виходила на дорогу Сіран, чекаючи листоношу Мурада. Вона хотіла з його обличчя вгадати, яку звістку приніс він їй сьогодні.

— Ні, знову відводить очі… Осліпнути б твоїй матері, Ашот! — схлипувала бідна жінка.

А Мурад, викладаючи на стіл все нові й нові листи, урочисто говорив, погладжуючи ріденькі вуса:

— Прочитай, подивись, що пишуть піонери. По