Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

«Чудова думка — надрукувати оголошення лише французькою мовою. Росіянин, звичайно, бачив їх на стінах, але нічого не запідозрив».

Повільно падав легкий, пухнастий сніг.

Сергій Ворогін стояв над душником парового опалення магазина і грівся. Приємне гепло повільно огортало задубіле тіло. Він віддав би рік свого існування за те, щоб лягти отут, просто на цю решітку, звідки б'є тепле повітря — саме життя. Одчайдушним зусиллям він стримував кашель, боячись привернути до себе увагу.

Таких, як він, хто скористався з щасливої нагоди погрітися, було в магазині багато; присутність гомінкого натовпу створювала ілюзію безпеки. Єдине, що його нервувало, це велика кількість всіляких товарів навколо нього. Він стояв так близько до речей, потрібних йому, як повітря, і не міг їх узяти.

Він згадав, що треба роздобути харчів, і пішов шукати продуктовий відділ.

«Може, мені пощастить щось украсти?»

В магазині було багато людей, жінки і діти, а також німецькі солдати, які купували дешеві ювелірні вироби, парфуми, всілякі гарні дрібнички-сувеніри з гіпсу і дерева. Вони безцеремонно штовхалися, голосно регочучи, намагалися ущипнути за руку продавщиць. Осторонь спокійно стояли два німці і жахливою французькою мовою розмовляли з продавщицею непевного віку, товстою, як нотаріус, і з ріденьким пушком на обличчі. Можна було подумати, що вона голить бороду. Один з німців, низенький товстун з сивими вусами і широкими, грубими долонями селянина-баварця час від часу витирав чоло великим носовичком, зсунувши пілотку на потилицю. Обличчя у нього було задумливе і хитре, як врешті у всіх селян на світі. Сергій Ворогін здивовано відзначив собі, що німець потіє.

Другий, худорлявий, весь час поправляв вказівним пальцем тісний комір вицвілої шинелі і погладжував півнячу шию, обплутану, наче ліанами, склеротичними голубими жилами. Великі жовті зуби робили його схожим на коня, особливо коли він реготав.

Над нижнім поверхом магазина, що являв собою немовби широке подвір'я під скляним дахом, здіймалися чотири галереї. Сергій Ворогін вирішив піти на другий поверх. Він уже піднімався сходами, коли тиха музика, що досі лилася з гучномовця, зненацька урвалася. Гнітюча тиша, така незвичайна і неприродна, вразила його, і одразу ж чийсь лункий голос виповнив величезний хол.

Усі в магазині зупинились і почали дивитися на першу галерею; Сергій Ворогін з того місця, де стояв, не міг цього бачити. На сходах не було нікого, окрім юнака і дівчини, що трохи нижче йшли слідом за ним. Молодий чоловік був досить скромно одягнений. А дівчина в своїй шубці виглядала елегантно.

Весь магазин нагадував величезний резонатор, і металевий голос гримів на все приміщення. Сергій не розумів, про що йшла мова, але відчув, що трапилося щось серйозне. І справді, на обличчях людей, що йшли назустріч йому, він побачив страх.

Серце тривожно закалатало в грудях, і він так стиснув ручку «люгера» в кишені пальта, що тріснули суглоби пальців.

Це говорить німець! Звичайно, по-французьки, але ж акцент! Він не міг помилитися.

Сергій Ворогін через силу вдихнув повітря — груди немов стисла чиясь жорстока рука. Йому здавалося, що він дихає страшенно голосно, що його віддих лунає на весь магазин.

Він злякано зупинився, але потім знизав плечима. Чи не все одно тепер.

«Так чи так, я загинув. Зараз вони обов’язково зроблять облаву, а на виходах з магазина, напевно, вже стоять німці. Перевірять у всіх документи, і коли надійде моя черга…»

Йому потемніло в очах. Цього разу вже кінець.

Він спробував собі уявити, що станеться тут через кілька хвилин. Напружений мозок малював одну за одною хаотичні картини; він чув уже шум боротьби, зойки і постріли, й водночас його мозок з точністю кінокамери фіксував усе, що відбувалося довкола.

Тепер відвідувачі чомусь оглядали один одного. Дехто робив це одверто, інші потай.

Німець говорив далі.

Раптом усі ті, хто був внизу, — чоловіки, жінки й діти, за винятком продавщиць, сіли на землю і заклали руки за голову. Голосно заплакала дитина. Мати, мабуть, примусила її замовкнути, бо плач одразу ж припинився.

Німці, які досі фліртували з продавщицею, насторожилися. Вони нічого не зрозуміли з того, що оголошувалось, але те, що вони бачили, було для них достатньо красномовним.

Сергій Ворогін тяжко зітхнув: облава! Потім нервово посміхнувся. Отже, виклик кинуто.

«Вище голову! У тебе лишилося сім куль, інакше кажучи, коли пощастить, можна знищити чотирьох чи п'ятьох німців, перш ніж умерти самому».

І несподівано його огорнув дивний спокій. Він діятиме тверезо і точно. Він це знав. Тільки важка гіркота й тривога стиснули йому горло.

Після короткої паузи той самий голос почав знову, цього разу німецькою мовою.

— Капітан Сергій Ворогін, ми знаємо, що ви в магазині. Виходьте! Всі виходи закриті. Весь квартал оточено. У вас немає жодного шансу втекти. Обіцяно нагороду кожному, хто вас упізнає і викриє. Не здумайте чинити збройний опір, який спричиниться до смерті багатьох невинуватих людей. Погляньте!.. В магазині повно жінок і дітей.

Сергій Ворогін розтулив пальці і витяг руку з кишені. Зброя тепер ні до чого. Дивна втома налягла на тіло, зігнула ноги, ослабила кожен його м'яз. Він загинув. Він мусить здатися без опору. Справді, він не має права ризикувати життям людей.

Сергій машинально поглянув на годинник. Двадцять хвилин на третю! Страшний напад болючого сухого кашлю знову зігнув його, і він сховав обличчя в долонях, щоб хоч трохи приглушити бухикання, хоча, мабуть, уже не було потреби ховатися.

Коли він підвів голову, то побачив біля себе оту пару, скромно одягненого юнака і дівчину в шубці, які енергійними жестами і мімікою пояснювали, щоб він мовчав і не рухався.

Він стрепенувся. Допомога! Хтось хоче йому допомогти. Тепла хвиля залила його тіло, радісна, збуджуюча і