Читати книгу - "Борошняні немовлята"

заявити, що несе їх назад у свій клас. Але тоді цілком імовірно, що пані Арнотт буде стежити за ним, аж поки він не зникне за дверима. Немов той посланець у стародавні часи, який знав, що за погану новину його можуть стратити, Саймон серйозно сумнівався, чи варто йому повертати борошняних немовлят пану Картрайту.

Або він міг би промовчати, як завжди.

І він промовчав, як завжди.

Пані Арнотт намацала рукою свою сумку, щоб переконатися, що там є флакончик з аспірином.

— Мені жаль, Саймоне, але в мене немає вибору. Якщо ти зараз безпричинно не на уроці, то я змушена залишити тебе після уроків на відпрацювання.

— Тільки наступного понеділка, — попередив її Саймон. — Цього тижня в мене вже всі дні розписані.

— О Саймоне! — сказала пані Арнотт, стискаючи пальцями скроні в тих місцях, де зазвичай зароджувався її головний біль.

— Не хвилюйтеся, — благородно заспокоїв її Саймон. — Я не проти відпрацювань.

І це була правда. Якщо вибирати між поясненням і покаранням, то краще вже друге. Так простіше.

— Значить, на наступний понеділок.

Сумний, немов Санта Клаус серед літа, Саймон кивнув, схопив пакет і пошкандибав далі коридором. Пані Арнотт відступила вбік, щоб пропустити його.

І побачила борошняну доріжку.

— Саймоне…

— Так, пані Арнотт?

Але вона вже бігла в учительську по воду, щоб запити аспірин. Саймон зупинився, розглядаючи її сліди на борошняній доріжці. Щось — неважливо, чи то здогад, чи то передчуття — підказувало йому, що пані Арнотт в них надовго не затримається. Жінка втрачала самоконтроль, це було очевидно. А якщо й існує неодмінна вчительська риса, то це самоконтроль. Від чверть на дев’яту ранку і до чверть на п’яту вечора без нього нікуди. Хлопець зупинився, щоб на пальцях порахувати, скільки це разом годин. Вісім. Звучить як чималий клопіт, але, якщо подумати, то це лише третина доби. Вісім нещасних годин. Якщо пані Арнотт навіть із цим не справляється, то звільнятися і народжувати дитину їй точно не варто.

Оце, на думку Саймона, і була справжня робота. Зміни по двадцять чотири години на добу. Щодня. І так років двадцять. Без перерв. Без канікул. Порівняно з цим, день народження Гіацинт Спайсер — лише мить. Бути батьками — це як відбувати довічне ув’язнення. Справді, якби багато років тому його мати замість того, щоб поїхати в пологовий будинок і народити там дитину, взяла й зарізала когось ножем для хліба, то тепер вона вже вийшла б на волю. Можливо, навіть удвічі раніше, за хорошу поведінку.

Саймон витяг свою борошняну малючку з пакета і пильно на неї подивився. Що більше він розмірковував, то дивовижнішим йому здавалося те, що люди народжують дітей. Безперечно, це небезпечно. Важкий тягар на плечі батьків. Це зв’язує їм руки й ноги. Накладає певний відбиток. Усі довкола починають як не шпигувати за тобою, то вчити тебе жити. Порівняно з батьківством, робота вчителя — просто забавка. Тож не дивно, що тато довго не протримався. Як він узагалі примудрився витерпіти аж тисячу вісім годин? Це ж удвічі довше, ніж Саймонове піклування про борошняне немовля. А гляньте лиш на його маму! Вона подужала вже сотні тисяч годин! Вона просто героїня. Та вона свята!

— Я вже, напевно, їй остогидів, — сказав Саймон своїй малючці.

Але то була неправда, і він це знав. Його голос відлунювався в коридорі. У глибині душі Саймон розумів, що, попри найдурніші його вибрики, наприклад, годування Туллісової вівчарки бабусиною перукою або жбурляння в Гіацинт кактусом, мама все одно його любить. Ось у чім проблема.

— Отак влаштована ця пастка, — пояснив він своїй крихітці. — Отак вона тебе затягує. Спочатку ти не розумієш, що відбувається. А потім уже надто пізно.

Він замовк.

— Хіба що ти вітрильник…

Вітрильник…

Його батько…

Саймон всівся на пакет. Той розчавився під вагою хлопця, перетворившись на затишне гніздечко. Саймон напружено думав.

Його батько.

Задля експерименту він вимовив ці слова вголос, смакуючи їх по-новому.

— Мій батько. Мій батько. Мій батько.

Хто?

Хто?

— Хто?

Живою луною виявився Робін, якого відправили знайти Саймона і привести його для розправи.

— Власне! — сказав Саймон. — Хто?

Але Робін був не в настрої розгадувати загадки. Він виконував своє завдання.

— Вставай, Сайме. Час вертатися. Старий Бецман уже злющий як чорт.

— Розумієш, — продовжував Саймон, повністю ігноруючи його слова, — я не знаю, хто він. А він не знає, хто я. Тому мама і бабуся, мабуть, праві. Те, що він пішов, насправді особисто мене ніяк не стосується.

— Сайме, вставай! Нам пора!

— Я не кажу, що він вчинив правильно, — продовжував Саймон. — Отак просто накивав п’ятами і залишив маму саму навік-віків з дитиною на руках, — він легенько штурхонув свою борошняну малючку. — Хоча пропанькавшись із нею майже три тижні, я можу зрозуміти, чому так сталося. Лише хочу сказати, що для мене це не повинно мати — і вже не має — ніякого значення.

— Добре, Сайме. А зараз вставай, будь ласка.

— Розумієш, між нами все скінчено, — наполягав Саймон. — Насправді нічого й не починалося. Йому взагалі нема до мене діла. У світі мільйони людей, яким нема до мене діла і які мене навіть не знають. Вони прекрасно без мене обходяться. І я прекрасно обходжуся без них.

Але Робіну урвався терпець.

— Сайме, я не хочу, щоб мені через тебе дісталося. Я йду назад. Скажу Старому Бецману, що знайшов тебе, але ти не захотів іти. Бо був надто заклопотаний сидінням на пакеті з борошном і роздумами про свою сім’ю.

Здавалося, Саймон його навіть не почув.

— І ось я зрозумів, що мій батько — це просто ще одна людина на планеті Земля, яка не знає, хто я