Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Гей, зупинися! — закричав він.

То була помилка. Мікаел зрозумів це в той момент, коли чоловік напружився всім тілом, наче солдат у бою, і, либонь, тому Мікаел зреагував так швидко. Коли втікач вихопив зброю і з приголомшливою натуральністю вистрілив, журналіст уже встиг шугонути за ріг будинку й кинутися на землю. Самого пострілу було майже не чути, та коли щось дзенькнуло об Балдерову поштову скриньку, не лишилося ніяких сумнівів у тому, що сталося. Високий поліціант різко урвав розмову, проте стояв, як умурований. Тільки п’яний чоловік і далі просторікував.

— Що тут, у сраку, відбувається? Що за веремія? — заволав він гучним, напрочуд знайомим голосом.

Аж тепер поліціанти заговорили один до одного, знервовано й хрипко:

— Хтось стріляє?

— Гадаю, так.

— Що робитимемо?

— Треба викликати підкріплення.

— Але він утече.

— Тоді треба піти подивитися, — відповів високий, і вони повільними, невпевненими рухами витягли пістолети й подалися вниз, до води.

У зимовій темряві розлягався гавкіт маленького злого собачати. З моря дув сильний вітер. Бурхала заметіль, і було слизько. Присадкуватий поліціант мало не впав, замахавши руками, наче клоун. Якщо їм трохи пощастить, то вони внизу уникнуть зустрічі з озброєним чоловіком. Щось підказувало Мікаелові, що цей тип легко прибере хлопців зі свого шляху. Те, з якою швидкістю та ефектністю він обернувся й вихопив пістолет, свідчило, що нападник добре підготований до таких ситуацій. Блумквіст задумався, що слід робити йому самому.

Боронитися не було чим. Але він устав, обтрусив з пальта сніг і подивився на схил. Поліціанти просувались уздовж краю води до сусіднього будинку. Ніяких ознак одягненого в чорне стрільця не було. Блумквіст теж попрямував униз, однак помітив, що в будинку розтрощено вікно.

Там зяяла величезна діра, і він уже був подумав, що слід покликати поліціантів, проте не встиг. Мікаел почув якесь дивне тихе скиглення. Ступивши крізь розбите вікно, він потрапив у коридор з чудовою дубовою підлогою й спроквола рушив до відчинених дверей, звідки й долітав той звук.

— Балдере! — гукнув він. — Це я, Мікаел Блумквіст. У вас усе добре?

Відповіді не було, але скиглення ставало дедалі голоснішим. Глибоко зітхнувши, Блумквіст зайшов у кімнату й завмер від жаху. Тепер він би вже й не сказав, що помітив спершу чи що його найбільше налякало. Можливо, навіть не тіло на підлозі, попри кров і неживий, застиглий погляд.

Це могла бути й сцена, що розігралася на великому двоспальному ліжку, хоча її далеко не відразу можна було зрозуміти. Маленький хлопчик, років семи-восьми, з тонкими рисами обличчя й розпатланим русявим волоссям, одягнений у синю картату піжаму, методично бився всім тілом об бильце ліжка й стіну. Він, здавалося, щодуху намагався понівечити себе й скиглив не як дитина, що страждає чи плаче, а, скоріше, як людина, що сікається вдаритись якнайдужче. Недовго думавши, Блумквіст поспішив до нього, але хлопчик почав дико штовхатися.

— Заспокойся, — промовив Мікаел, обіймаючи його. — Ш-ш-ш, заспокойся.

Та хлопчик, звиваючись з надзвичайною силою, примудрився — можливо, тому, що Блумквістові не хотілося тримати його занадто міцно — вирватися з обіймів і кинутися крізь двері в коридор босоніж по скалках до розбитого вікна. Мікаел побіг слідом, кричачи: «Ні, ні!»

Аж тут з’явилися двоє поліціантів. Вони стояли надворі в снігу з виразом цілковитої розгубленості на обличчях.

Розділ 11

21 листопада

Згодом констатували, що поліція діяла не за регламентом і що місцевість оточили надто пізно. Застреливши професора Франса Балдера, вбивця, певно, спокійнісінько втік, а перші поліціанти, які прибули на місце злочину, Петер Блум і Дан Флінк, глузливо звані у відділку «казановами», не надто квапилися знімати тривогу чи принаймні робили це не дуже завзято. Одне слово, виявили повну некомпетентність.

Експерти-криміналісти й слідчі з відділу тяжких злочинів прибули тільки о третій сорок разом з молодою жінкою на ім’я Ґабрієлла Ґране. Спочатку її, зважаючи на вкрай засмучений вигляд, сприйняли за родичку загиблого, та потім стало зрозуміло, що це аналітик із СЕПО і відрядила її на місце події не хтось, а сама керівниця агенції. Ґабрієллі, щоправда, зиску з того не було. Через упередженість колег чи, може, щоб просто дати зрозуміти, що вона тут непроханий гість, їй доручили піклуватися про дитину.

— Здається, ця робота саме для вас, — сказав Ерік Цеттерлунд, що очолював чергову слідчо-оперативну групу, побачивши, як Ґабрієлла нахилилась, щоб оглянути зранені ноги хлопчика.

Жінка спробувала була відгризтися, заявивши, що має тут свої важливі справи, та, зрештою, зазирнувши хлопчикові в очі, поступилася.

Авґуст — так його звали — буквально скам’янів від жаху й довго сидів на підлозі на другому поверсі, механічно водячи рукою по червоному перському килиму. Петер Блум, загалом не надто спритний чоловік, десь роздобув пару шкарпеток і заклеїв лейкопластиром рани на ногах малого. Крім цих порізів, хлопчик мав синці по всьому тілу й розбиту губу. За словами журналіста Мікаела Блумквіста, чия присутність у будинку помітно додавала нервозності, малий бився об бильце ліжка та стіну на першому поверсі, а ще босоніж пробіг по скляних скалках.

Ґабрієлла, не маючи чомусь бажання рекомендуватися Блумквістові, відразу зрозуміла, що Авґуст був свідок, але ані налагодити з ним контакту, ані хоч якось утішити його не могла. Обійми й ласка в звичайному розумінні цих слів тут точно не годилися. Найспокійніше Авґуст поводився, коли Ґабрієлла просто сиділа поряд, трохи осторонь, і робила свою справу. Лише одного разу хлопчик виявив щось схоже на цікавість. Це сталося, коли жінка в телефонній розмові з Геленою Крафт згадала номер будинку — 79. Тоді вона не звернула на це уваги й майже відразу додзвонилася до схвильованої Ганни Балдер.

Ганна хотіла приїхати по сина негайно й порадила Габріеллі, на її подив, дістати йому якийсь пазл, бажано з бойовим кораблем «Васа», що має лежати десь на видноті. Жінка не звинувачувала колишнього чоловіка в тому, що він забрав сина незаконно, але на запитання, чому Вестман приїжджав сюди, вимагаючи повернути хлопчика, так і не відповіла. Очевидно, спонукала його це зробити зовсім не турбота про дитину.

Проте присутність хлопчика кидала промінь світла на питання, що визріли в Ґабрієлли ще раніше. Тепер вона розуміла, чому Франс Балдер ухилявся від деяких речей і не хотів заводити сторожового пса. На ранок у Ґабрієлли була призначена зустріч із психологом та лікарем, а потім Авґуста можна буде відвезти до матері у Васастан, якщо, звісно, дитина не потребуватиме серйозної медичної допомоги.

Перегодом їй спало на думку от що: злочинець, мабуть, хотів Балдера пограбувати й