Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

украсти не таку банальну річ, як гроші, а його дослідження. Ґабрієлла й гадки не мала, над чим працював професор в останній рік життя. Можливо, цього не знав ніхто. Але неважко було припустити, що, найпевніше, він удосконалював програму штучного інтелекту, яка й тоді, коли її вкрали вперше, викликала справжню революцію у сфері інформаційних технологій.

Колеги з «Соліфону» аж зі шкури пнулися, щоб бодай одним оком глянути на його роботу. Балдер якось прохопився, що охороняє її так само пильно, як мати своє маля. А отже, подумала Ґабрієлла, він, либонь, не розлучався з програмою, навіть коли спав. Чи принаймні держав її коло ліжка. Тож вона, попросивши Петера Блума наглянути за Авґустом, пішла на перший поверх, у спальню, де працювала команда криміналістів.

— Тут був комп’ютер? — спитала вона.

Криміналісти похитали головами, і Ґабрієлла, діставши мобільника, знову зателефонувала Гелені Крафт.

Невдовзі стало відомо, що Лассе Вестман зник. Очевидно, він скористався з загального шарварку й просто покинув місце злочину. Через це Ерік Цеттерлунд кричав з чортами на вустах, надто коли дізнався, що вдома, на Торсґатані, Вестмана також немає.

Цеттерлунд збирався навіть оголосити Вестмана в розшук. Це змусило його молодого колегу Аксела Андерссона поцікавитись, а чи справді Лассе Вестман такий небезпечний. Можливо, Андерссон негоден був відокремити Вестмана від його ролей, а втім, зважаючи на всі за і проти, варто зазначити, що ситуація робилася дедалі безглуздішою.

Убивство, без сумніву, сталося не внаслідок якоїсь сімейної сварки чи п’яної бійки; це навіть був не злочин, скоєний у стані афекту, а холоднокровний, ретельно спланований напад. У справу втрутився начальник окружної поліції Ян-Генрік Ролф, і це тільки погіршило ситуацію. Він висунув припущення, що цей злочин треба розглядати як серйозний удар по промислових інтересах Швеції. Ерік Цеттерлунд зненацька опинився в осередку важливої внутрішньополітичної події і, хоча зір з неба не знімав, добре розумів, що всі його нинішні дії матимуть вирішальне значення для подальшого розслідування.

Цеттерлундові два дні тому минув сорок перший рік, і наслідки святкової вечірки досі ще давалися взнаки. На нього зроду не покладали відповідальності за розслідування такої важливої справи. Це завдання випало йому тільки тому, що в ніч, коли він чергував, на роботі не знайшлося компетентніших фахівців і керівництво визнало за краще не будити когось із кримінального розшуку чи стокгольмської поліції.

Опинившись в епіцентрі цього безладу, Ерік Цеттерлунд бентежився й губився дедалі більше. Невдовзі він уже буквально викрикував накази. Насамперед він намагався організувати належне опитування сусідів. Йому кортіло зібрати якнайбільше свідчень, хоч насправді він не дуже на них сподівався. Ніч, темрява, надворі лютує буря. Сусіди, мабуть, узагалі нічого не бачили. Але ніколи не знаєш напевно. Тому він особисто допитав Мікаела Блумквіста — що, в біса, він тут робив?

Присутність одного з найвідоміших шведських журналістів аж ніяк не полегшувала ситуації, і на якусь мить Цеттерлундові здалося, ніби Блумквіст прискіпливо розглядає його, збираючись написати чергову викривальну статтю. Та це, либонь, був лише його власний страх. Журналіст явно сам був схвильований і під час допиту поводився незмінно ввічливо, виявляючи готовність допомогти. Щоправда, ніякої корисної інформації він не дав. Усе сталося надто швидко, а це, на Мікаелову думку, вже само по собі було примітне.

У рухах підозрюваного було щось брутальне й спритне, тож Блумквіст цілком логічно припустив, що чоловік служить або служив в армії — можливо, навіть в елітному підрозділі. Його манера повертатись і стріляти скидалася на результат доброго вишколу. До чорної кепки, яка щільно облягала голову, був прикріплений ліхтарик, однак розгледіти риси обличчя Блумквіст не зумів.

Мікаел сказав, що був надто далеко і, тільки-но злочинець повернувся, відразу ж кинувся на землю, дякуючи долі, що зостався живий. А от одяг та фігуру вбивці він зміг описати, і до того ж досить детально. За словами журналіста, підозрюваний видавався не надто молодим: йому, певно, навіть перескочило за сорок років. Добре натренований, на зріст 185–195 сантиметрів, атлетичної статури, з вузькою талією й широкими плечима, вбраний у чоботи та чорний, найімовірніше, військовий одяг. Він ніс рюкзак, а до правої ноги, либонь, був пристебнутий ніж.

Блумквіст уважав, що нападник зник у напрямку моря, тікаючи вздовж берегової лінії повз сусідні будинки, і це цілком збігалося з доповідями Петера Блума й Дана Флінка. Поліціанти призналися, що взагалі не бачили підозрюваного, але, почувши від берега щораз тихші кроки, марно намагалися його наздогнати. Принаймні вони так стверджували, хоч Ерік Цеттерлунд не йняв цьому віри.

Він припускав, що Блум і Флінк злякалися й просто стояли собі в темряві, ні на що не наважившись. Так чи так, а головну помилку допущено саме тоді. Замість виявити всі можливі виїзди з місця злочину, перетяти шляхи до втечі й спробувати оточити район поліціанти, здається, зосередилися на якихось дрібницях. Правда, тоді Флінк і Блум ще не знали про вбивство, а коли довідалися, то майже зразу перекинули свою увагу на босоногого хлопчика, що в істериці вибіг з будинку. Без сумніву, в такій ситуації годі було не втратити голови. Проте дорогоцінний час збігав, і, хоч Блумквіст, описуючи події, поводився досить стримано, було неважко відчути, що й він до розповіді поліціантів ставиться критично. Журналіст двічі питав їх, чи зняли вони тривогу. І двічі діставав у відповідь ствердний кивок.

Згодом, підслухавши розмову Флінка з диспетчерською службою, Блумквіст зрозумів, що той кивок, найпевніше, означав «ні». У найкращому разі то було свідчення повної розгубленості й нездатності усвідомити всю трагічність подій. На сполох забили ще не скоро, а коли похопилися, то все одно мало чого досягли. Здебільшого через Флінкову неспроможність адекватно пояснити ситуацію.

Ця бездіяльність поширилася й на інші рівні. Цеттерлунд був невимовно радий, що хоч у цьому його ніхто не звинуватить. На той момент він ще навіть не долучився до розслідування. З другого боку, він уже був тут, тож не мав права погіршувати становище. Список його заслуг останнім часом не надто вражав, а тут випала чудова нагода виявити свій хист чи принаймні не сісти маком.

Цеттерлунд стояв біля дверей вітальні, закінчивши щойно телефонну розмову з «Мілтон сек’юриті» про типа, поміченого на камерах зовнішнього спостереження минулої ночі. Він геть не відповідав Блумквістовому описові потенційного вбивці. Це був, судячи з усього, кістлявий непробудний наркоман, що, одначе, мав високий рівень технічної майстерності. У фірмі «Мілтон сек’юриті» були певні, що саме цей чоловік зламав систему сигналізації й вивів з ладу всі камери та сенсори.

Це, звісно, аж ніяк не спрощувало ситуації.