Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Він усе одно нікого не милував.

Швидко й майже беззвучно постать перетнула коридор і зайшла в спальню. За цей час Балдер з подивом зауважив, що сигналізація не спрацювала. Він помітив зображення сірого павука в чоловіка на светрі, а також вузький, довгастий шрам на його блідому чолі, нижче від кепки та ліхтарика.

А потім Франс побачив зброю. Чоловік цілився в нього пістолетом. Балдер підняв руку, немов якусь марну заслону. І хоч його життя було під загрозою, а страх устромив у нього цупкі кігті, він думав тільки про Авґуста. Нехай станеться все, що завгодно. Нехай помре він сам, але не Авґуст. І він випалив:

— Не вбивайте мою дитину! Він недоумок, він нічого не тямить!

Та що з цього встиг вимовити, професор не знав. Весь світ завмер. І ніч, і негода за вікном, здавалося, накрили його, а тоді все стало чорним.

Голцер вистрілив і, як і сподівався, не схибив. Він двічі влучив Балдерові в голову. Професор звалився долу, наче городнє опудало, і не лишалося жодного сумніву, що він був мертвий. Одначе Янові щось видалося неправильним. У кімнату вдерся поривчастий вітер із затоки і, наче жива холодна істота, провів Голцерові по потилиці. Якусь мить той не міг утямити, що з ним коїться.

Усе йшло за планом, а онде й Балдерів комп’ютер, як йому й казали. Треба лише забрати його й негайно піти собі геть. Та він стояв, як укопаний, і аж після дивної тривалої затримки зрозумів чому.

У великому двоспальному ліжку, майже весь закутаний у ковдру, лежав хлопчик з розкуйовдженим волоссям і дивився на нього скляними очима. Від цього погляду Голцерові стало моторошно. І не тільки тому, що малий, здавалося, пронизував його наскрізь. Тут було щось більше. Але, з другого боку, це нічого не важило.

Він мусить виконати завдання до кінця. Ніщо не може поставити під загрозу роботу й наразити їх усіх на небезпеку. Ось перед ним явний свідок, а свідків — надто тепер, коли він продемонстрував своє обличчя, — треба позбуватися. Тож Голцер націлився на хлопчика, подивився в його блискучі очі й утретє за ніч пробурмотів:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Мікаел Блумквіст вийшов з таксі, одягнений у чорні черевики, білу шубу з широким овечим коміром і стару хутряну шапку. Шапка, як і шуба, дісталася йому в спадок від батька.

За двадцять хвилин буде третя ночі. У радіопрограмі нічних новин «Екот» повідомили про серйозну аварію вантажівки, що, за словами репортера, заблокувала шосе Вермделеден. Та Блумквіст із таксистом, подорожуючи темним, охопленим бурею передмістям, ніяких слідів аварії не помітили. Мікаел знемагав від утоми. Найбільше йому хотілося залишитись удома, заповзти в ліжко до Еріки й знову заснути.

Проте відмовити Балдерові він не зміг, хоч сам до пуття не знав чому. Можливо, через почуття обов’язку, через розуміння того, що інакше чинити тепер, коли журнал переживає кризу, він просто не має права. А може, Балдерів голос звучав так самотньо й налякано, що Блумквіст відчув симпатію та цікавість.

Мікаел аж ніяк не припускав, що довідається щось сенсаційне. Він скоріше холоднокровно сподівався розчаруватися. Можливо, йому доведеться стати за психотерапевта чи нічного сторожа під час бурі. З другого боку, нічого ніколи не знаєш напевно, і він знову подумав про Лісбет. Дівчина рідко коли робила щось без поважних причин. До того ж Балдер — безумовно, непересічний чоловік, який ніколи раніше не давав інтерв’ю. «Це неодмінно буде захопливо», — думав Блумквіст, озираючись у темряві.

Ліхтарний стовп кидав синювате світло на добротний, зведений за індивідуальним проектом будинок з великими вікнами, що чимось був схожий на поїзд. Біля поштової скриньки стояв високий поліціант років сорока, трохи засмаглий, з легкою напруженістю й нервозністю на обличчі. Обіч нього сперечалося двоє людей: його не такий високий на зріст колега і п’яний чоловік, який увесь час розмахував руками. Атмосфера тут була менш спокійна, ніж уявлялася Блумквістові.

— Що відбувається? — запитав він у високого поліціанта.

Почути відповідь Блумквіст не встиг. У доглядача порядку задзвонив телефон, і Мікаел відразу зрозумів: трапилося щось незвичайне. Здається, система охоронної сигналізації працювала дивно. З долішньої частини подвір’я до нього долетів якийсь хрускіт, і Блумквіст інстинктивно пов’язав його з телефонною розмовою. Він ступив кілька кроків праворуч і провів поглядом уздовж пагорба, що простягався до пристані, моря і ще одного ліхтаря з підсліпуватим синюватим світлом. Аж ось нізвідки вихопилася постать, і Мікаел зрозумів, що сталося щось жахливе.

Ян Голцер уже поклав пальця на спусковий гачок і саме збирався застрелити хлопчика, коли з дороги долинув шум автомобіля. Чоловік завагався, але навіть не через машину. У його свідомості раптом знову зринуло слово «недоумок». Він, певна річ, усвідомлював, що професор мав усі підстави брехати в останню мить свого життя. Однак, подивившись на дитину, Ян подумав, що це може бути правдою.

Хлопчик був надто спокійний, а його обличчя випромінювало швидше здивування, ніж страх, — так, наче він найменшого уявлення не мав, що відбувається. Його погляд видавався занадто порожнім і скляним, щоб по-справжньому щось уловити.

То був погляд німої, нетямущої істоти, і це спало Янові на думку не просто так. Він згадав дещо з того, що читав, готуючись до операції. Балдер справді мав сина з серйозними розумовими вадами. Правда, в пресі й судових протоколах стверджували, що професора позбавили права опіки, а проте хлопець і досі тут, і Голцер просто не міг його застрелити. Та й яка в цьому потреба? Безглуздя. До того ж це порушило б його принципи професійної етики. Усвідомивши собі все, Ян відчув величезне полегшення, яке мало б його насторожити, коли б він тієї миті прислухався до самого себе.

Натомість він просто опустив пістолет, забрав зі столика комп’ютер та мобільний телефон і засунув їх у рюкзак. Потім побіг у ніч наміченим для втечі шляхом. Але далеко втекти йому не вдалося. Позаду себе він почув голос і обернувся. На пагорбі, біля дороги, стояв чоловік — не один з поліціантів, а новий персонаж, одягнений у шубу й хутряну шапку, досить харизматичний, і, мабуть, саме тому Ян знову підняв пістолет. Він відчув небезпеку.

Атлетичної статури чоловік, який промчав поряд, був увесь одягнений у чорне, а на кепці мав ліхтарика. Мікаелові здалося, — він і сам не міг пояснити чому, — що цей тип був частиною якоїсь скоординованої операції. Блумквіст чекав, що от-от з’являться з темряви ще кілька постатей,