Читати книгу - "Характерник"

— Не треба, — відмовився Тхорик, поправляючи на плечі мушкет. — Я краще ногу зміню.

Добра служба завжди винагороджується. Уже затемна, коли зморений Тхорик на хвильку задрімав, на нього війнуло теплим вітром, що пах пташиним пір’ям. Прокинувшись, він побачив, що біля нього лежить його шапка-бирка-зверху-дірка. Тхорик дуже здивувався, бо не знав, що теплий вітер йому не приснився, — то, повертаючись із полювання, біля нього пролетів січовий бузько. Тхорик узяв шапку, щоб зодягнути на голову, і з дірки випало жабеня з рожевим пузцем. Такі водилися тільки на третьому болоті. Тхорик трохи погрався з ним, перекидаючи з долоні на долоню, потім вкинув у комин. Не буде ж він його їсти тільки тому, що сидить на комині, як бузько на гнізді? Жабеня опинилося аж у покої, де спало двоє бородатих чоловіків. Один хропів, а другий гикав уві сні. Жабеня не любило ні хропіння, ні гикавки, тому не знало, в який куток йому забитися. Зрештою воно вискочило на стіл і залізло в сувій дорогого олександрійського паперу.

3

Хто ніколи не був на козацькій раді, тому не уявити, яка це велична подія! Спершу задзвонили церковні дзвони, потім гримнув залп із найбільшої ломової гармати, за ним почали гупати, аж здригалася земля, тулумбаси, тоді заклично засурмили сипоші — легкі бойові ріжки. Від кожного куреня барвистими струмками стікалися на майдан запорожці в найновіших жупанах, черкесках, кунтушах, шароварах, сап’янових чоботях, дорогих поясах, при шаблях, але простоволосі. З поваги одне до одного вони перед радою завжди залишають шапки в куренях, хай там мороз чи вітер, дощ чи каміння з неба. Довелося залишити свою шапку і Тхорикові, хоч він тепер підозрював, що його бирка не проста і, можливо, вона бачила й знає більше за самого Тхорика. Виходило так, що шапка розумніша за голову, на якій вона сидить.

Спершу на майдан вийшла звичайна сіромашня та менш значні козаки, які стали широчезним колом, і тільки після них до кола вступили кошовий Сірко з легенькою, ніби й не залізною булавою, суддя Білий з великою срібною печаткою у правиці, писар Яковина зі срібним каламарем і пером (не всі знали, що перо те було не гусяче, а бузькове), осавул Білецький з довгою палицею. Після військової старшини в коло зайшли всі курінні отамани з трохи меншими ціпками, ніж у Харка Білецького, за ними — значні військові товариші, знатні козаки, діди-райці. Трохи збоку стояли гетьманський осавул Черняченко-Чорний, його джура Наливайченко, поводир послів Карпо Вишенька.

Ієромонах отець Петро освятив зачин козацької ради, благословив запорожців на доброчесні розмисли та богоугодні діла, які підуть на користь козакам, усьому Запорожжю та рідному краю по обидва боки Дніпра. Пройшовши колом, ієромонах щедро покропив кошового, старшину та все низове лицарство, а тоді рушив далі аж до валів; дяк Капуловський та хлопчики-джури насилу встигали підносити йому цеберки зі свяченою чортомлицькою водою.

Сірко повів довкола очима й побачив, що народу сьогодні зібралося не менше, ніж сходилося на виборні ради — майдан усіх не вмістив, козачня сиділа на покрівлях куренів, на церковній дзвіниці, обліпила січові вали й частоколи, повилазила на оборонні башти. Двоє одчаяк примостилися навіть на шибениці, звісивши ноги по обидва боки петлі.

Бузько теж не полетів на болота, сидів разом із бузьчихою, обійнявши її крилом і притулившись дзьобом до бузьчишиної щоки, — споглядав це величне дійство, що, можливо, буде записане в книгу життя пером із його крила. Дійство справді було настільки зворушливе, що в декого на очах блищали сльози. Тхорик, соромлячись, так низько нахилив голову, що сльози капали йому за халяви чобіт.

Що хвилювало найдужче? Не дзвони, не залпи, не тулумбаси, не маяння корогов, а це живе море людей, яких священне побратимство об’єднало в єдину козацьку родину, де кожен за кожного готовий умерти і з усмішкою на устах перейти в інше, не менш щасливе життя. І добре це чи погано, але в жодному війську на світі немає такої зневаги до смерті, як у Запорозькому, тому тут кожен сірома стає лицарем шаблі й хреста, посвяченим у таємницю безсмертя.

Ієромонах отець Петро, окропивши козацтво п’ятдесятьма цеберками чортомлицької свяченої, повернувся на коло, витираючи впрілого лоба вже сухим кропилом. Кошовий подав йому знак підійти до нього. Отець Петро підступив ближче, Сірко нахилився й щось зашепотів йому в самісіньке вухо. Обличчя ієромонаха витяглося від остраху і здивування, та цього ніхто не помітив. Отець Петро став біля кошового й, стримуючи дрож у грудях, разом з усіма споглядав ще одну цікаву оказію.

Двох чужинців вели на раду під вартою чотирьох дужих козаків — пластунівців Гирі й Костогриза та кальниболотців Іваника й Вовкотруба. Чадуєв ішов з гордо задертою бородою і царською грамотою в руці, а Щоголєв, навпаки, похнюпився, впершись бородою у груди, і його голова підскакувала вгору тільки тоді, коли нападала гикавка. І як тут не похнюпишся і не гикатимеш, якщо перед тим, як вивести Щоголєва і Чадуєва з грецької хати, їх, царських послів, принизливо обшукали з голови до п’ят і відібрали навіть ножі.

Сотника і піддячого під конвоєм повели в коло. Над майданом упала така тиша, що було чути, як під чобітьми Щоголєва і Чадуєва скрипить свіжий жовтий пісок, яким посипали майдан якраз під козацьку раду. Послів не поставили, як годилося за козацьким звичаєм, поруч з військовою старшиною. Вартові відвели їх убік за десять сажнів від Сірка, від судді, писаря й осавула — кожен мусить знати своє місце.

Щоголєв нерішуче підвів голову, щоб побачити того, кого він не хотів і боявся бачити: а раптом це буде справді викапаний цар Олексій Михайлович? Що й кому тоді казати? Хоч так, хоч сяк шибениці не минути. Не тут, то там прийде амінь, як провіщав той голос згори.

Щоголєв боязко повів очима по запорожцях, котрі стояли ближче до кошового. Той, кого Сірко вважає царевичем, мав би стояти поруч із ним. Але нікого схожого на Олексія Михайловича Щоголєв не побачив, і йому трохи попустило. Біля кошового стояли переважно старшини, яких Щоголєв уже бачив. Вуса, оселедці… Оселедці, вуса… Ворушаться на легенькому вітрі… А ген чи не Івашка Міюска? Той, що привів із Дону царевича… чи пак самозванця… чи кого? Щоголєв гикнув.

Іван Міюський підставляв щоку ласкавому вітерцеві, який повівав із Дону, — у тому, що сьогодні дув «донець»[45], Міюський бачив щасливий знак.

Де ж він? — водив очима туди-сюди Щоголєв.