Читати книгу - "Воно"

Поки його друзі відбивалися від Ока, Едді стояв, наче сновида. Він чув здавлені зойки та шум боротьби. Він відчував, як навколо нього шмигали мацаки, та досі жоден із них його не зачепив.

«Біжи додому! — скомандував голос у його голові. — Біжи до мамці, Едді! Ти знайдеш дорогу!»

Білл закричав у пітьмі — то був пронизливий, відчайдушний звук, за яким почулися плюскіт із хлюпанням.

Параліч Едді розлетівся на друзки — Воно хотіло забрати Великого Білла!

— Ні! — загорлав Едді.

То було справжнє звіряче ревіння. Ніхто б ніколи не здогадався, що таке потужне, як у вікінга, волання могло вирватися з хирлявих грудей Едді Каспбрака, з легень Едді Каспбрака, котрі, звісно ж, були уражені найстрашнішою астмою в усьому Деррі. Він кинувся вперед і, навіть не дивлячись, перестрибнув через щупальця, які шукали його ноги; зламана рука стукала його по грудях, гойдаючись туди-сюди у вогкій пов’язці. Він намацав у кишені інгалятор, вихопив його.

(кислота ось як воно смакує наче кислота акумуляторна кислота) [774]

Він врізався Біллові в спину й віджбурнув його вбік. Прозвучало водянисте хлюпання, наче щось порвалося, і за ним почулося басовите зажерливе нявчання, як Едді радше відчув розумом, аніж почув вухами. Він виставив перед собою інгалятор

(кислота це кислота якщо я так хочу тож хавай жери жери жери)

— АКУМУЛЯТОРНА КИСЛОТА, ТИ, ХУЙЛО! — загорлав Едді й натиснув на клапан.

Водночас він копнув Око. Його ступня занурилася в драглі рогівки. На кісточки йому ринула гаряча рідина. Він висмикнув ногу, ледь усвідомлюючи, що втратив черевика.

— ВІД’ЇБИСЬ! ВАЛИ НАХЕР, СЕМЕ! ЗАБИРАЙСЯ, ХОСЕ! ЗНИКНИ! З’ЇБИ!

Едді відчув, як мацаки обережно торкнулися його. Він ще раз натиснув на спуск, забризкавши Око, і знову відчув / почув те нявчання… звук, сповнений болю та здивування.

— Бийте його! — люто гримнув Едді до інших. — Це ж просто якесь йобане око! Лупіть його! Чуєте?! Лупи його, Білле! Вибий з нього все лайно! Ісусе Христе, ви, йобані сисунці, мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують.[775] А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!!!

Білл відчув, як до нього повернулися сили. Він вирвав мокру руку з Ока… а потім стиснув кулак і загнав його назад. За мить поряд з ним опинився Бен. Він з розгону вгамселився в Око, крекнув од подиву та відрази, а потім заходився обсипати ударами кулаків тремтливу, драглисту поверхню.

— Відпусти її! — закричав він. — Чуєш мене?! Відпусти! Забирайся! Забирайся!

— Лише око! Лише якесь йобане око! — верещав Едді, як навіжений.

Він знову стрельнув інгалятором і почув, як Воно відсахнулося. Щупальця, які було обхопили його, повідпадали.

— Річі! Річі! Бий його! Це просто око!

Хитаючись, наче напідпитку, не вірячи в те, що він справді це робить, Річі пошкандибав до найгіршого, найстрашнішого монстра у світі.

Він ледь ударив його, та від відчуття того, як кулак занурюється в Око (воно було густим, мокрим та хрящуватим), його тіло скрутив потужний спазм, і Річі виблював усе, що було в його шлунку. Почулося гучне «бвек!», і сама думка про те, що він щойно виригав на Око, змусила його зробити це ще раз. Усього лише один слабенький удар, та оскільки то він створив оце конкретне страховище, його виявилося цілком вдосталь — раптом щупальця зникли. Вони почули, як Воно відступає… а тоді зі звуків лишилися тільки відсапування Едді й тихенький плач Беверлі, яка притискала руку до закривавленого вуха.

Білл черкнув одним із трьох останніх сірників, і вони поглянули на очманілі, шоковані обличчя одне одного. Білловою рукою стікав густий, волокнистий слиз, схожий на суміш частково звареного яєчного білка та шмарклів. Цівка крові мляво струменіла шиєю Беверлі, а в Бена на щоці був свіжий поріз. Річі повільно попхнув окуляри на ніс.

— З в-в-вами все га-га-гаразд? — хрипко спитав Білл.

— А з тобою, Білле? — поцікавився Річі.

— Т-т-так, — він повернувся до Едді й міцно-преміцно його обійняв. — Чувак, ти в-врятував мені жи-жи-життя.

— Воно з’їло твого черевика, — сказала Беверлі й дурнувато хихонула. — От халепа.

— Коли виберемося звідси, я куплю тобі новенькі кеди. — Річі намацав Едді й поплескав його по спині. — Як тобі це вдалося?

— Стрельнув у нього з інгалятора. Уявив, що то кислота. Бо саме таке воно на смак, коли в мене видається, так би мовити, паршивий день. Чудово спрацювало.

— «Мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують. А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!» — перекривив його Річі й закихкотів, як навіжений: — Некисло, Едсе. Скажу навіть краще: дуже навіть гигогульно!

— Ненавиджу, коли ти звеш мене Едсом.

— Знаю, — сказав Річі й стиснув його в обіймах, — та хтось же мусить тебе загартувати, Едсе. Коули ти поулишиш батьківський прихисток і підроустеш, ти доупетраєш, шоу то є, шоу за діла, з’яусуєш, шоу життя не таке вже й легке, хлоупчику!

Едді завищав зо сміху.

— Річі, це найдебільніший твій голос, який я будь-коли чув!

— Ну, тримай інгалятор під рукою, — мовила Беверлі. — Він може нам ще знадобитися.

— Ти бачив Воно? — спитав Майк. — Коли запалив сірника?

— Й-й-його нема, — відказав Білл і похмуро додав: — Але м-ми наближаємося до Воно. До м-м-місця, де Воно ж-ж-живе. І, га-гадаю, ц-цього ра-ра-разу ми п-поранили Воно.

— Генрі досі йде за нами, — промовив Стен тихим, хрипким голосом. — Я чую його позаду нас.

— Тоді рушаймо, — кивнув Бен.

І вони пішли далі. Тунель так само неухильно спускався, а запах — той ледь помітний, дикий сморід — поступово посилювався. Інколи вони ще чули Генрі, та тепер його крики здавалися далекими й зовсім неважливими. У всіх них