Читати книгу - "Воно"

Жінка письменника була тепер з Ним, жива, та не зовсім — її розум був знищений з першого ж погляду на те, яким Воно було насправді, без масок та блискіток; блискіток, які, звісно ж, були всього лише люстерками, що віддзеркалювали й показували настраханому глядачеві найгірше, що чаїлося в його або її мізках, геліографуючи [767] образи, наче дзеркало, яке відбиває сонячне сяйво прямо у вибалушені, довірливі очі й випалює їхню сітківку.

Зараз розум дружини письменника був із Ним, у Ньому, за межами макровсесвіту; у темряві, поза досяжністю Черепахи; у віддаленому регіоні, поза межами всіх земель.

Вона була в Його оці, в Його розумі.

Вона літала серед смертевогнів.

О, ті блискітки були прецікавими штукенціями. Візьмемо, наприклад, Хенлона. Він, мабуть, не пам’ятає, принаймні не свідомо, проте його мати могла б розповісти йому, звідки взявся той птах на ливарні. Коли він був шестимісячним немовлям, мати полишила його в люльці на подвір’ї біля дому, а сама пішла розвішувати білизну та пелюшки. Вона прибігла, зачувши його вереск. На край колиски сіла велика ворона й клювала малюка Майкі, наче зла потвора з дитячої казочки. Він волав від болю й жаху і не міг прогнати птаха, який почув легку здобич. Вона вдарила ворону кулаком і відігнала її, а потім побачила, що на рученятах Майка в двох-трьох місцях виступила кров, і відвезла його до лікаря Стіллвегона, аби той зробив йому щеплення від правця. Углибині душі Майк завжди пам’ятав це (крихітне дитя, велетенський ворон), тож коли Воно явилося йому, Майк знову побачив птаха-гіганта.

Та коли його лакей, чоловік дівчинки з минулого, привів жінку письменника, Воно не напнуло маски — Воно не одягалося, коли було в себе вдома. Чоловік-лакей глипнув на нього й упав замертво від шоку — обличчя в нього посіріло, очі набрякли від крові, що чвиркнула з дюжини місць у його мозку. Жінка письменника видала одну потужну, сповнену жаху думку — О ЛЮБИЙ БОЖЕ, ВОНО ЖІНОЧОЇ СТАТІ, — а потім усі думки припинилися. Вона запливла в смертевогні. Воно спустилося зі свого сідала й подбало про її фізичні залишки, відклало їх на потім, Воно поласує ними трохи згодом. Зараз Одра Денбро, закутана в шовк, висіла посеред усього — її голова прихилилася до плеча, великі скляні очі дивилися в порожнечу, ноги звисали донизу.

Та в них досі ще лишилося трохи могутності. Вона зменшилася, та нікуди не ділася. Вони прийшли сюди лише дітьми, і якимось чином, усупереч усьому, що мало трапитись, усьому, що могло статися, вони скривдили його, завдали йому великого болю, мало не вбили його, змусили його втекти, сховатися глибоко під землю, і Воно зачаїлося там, поранене, сповнене ненависті й тремтяче в дивній крові, що розтікалася навколо нього.

Тож, коли так просите, ось вам ще одна нова річ: уперше за всю його безкінечну історію Воно мусило скласти план, адже вперше Воно побоялося просто взяти з Деррі, з його особистого загону, те, що хотіло.

Воно завше чудово харчувалося дітьми. Більшість дорослих можна було використати, та навіть так, що вони цього не помічали, до того ж за багато років Воно якось поласувало кількома — в дорослих були свої страхи, і їхні залози також можна було розбурхати, аби вони відкрилися, затопили хімікатами жаху їхні тіла, присмачили їхнє м'ясо. Та загалом ці страхи були надто складними. Фобії дітей були простішими й зазвичай набагато потужнішими. Дитячі страхи можна було прикликати, набувши однієї подоби… а коли була потрібна приманка, то що ж — яке дитя не любить клоунів?

Воно здогадувалося, що якимось чином ці діти обернули проти нього його ж зброю, що завдяки об’єднанню сімох розумів із напрочуд могутньою уявою, його випадково (звісно, що не спеціально, і точно не за допомогою вказівок Іншого) затягнули в зону великої небезпеки. Якби Воно відловило їх поодинці, кожен із цих дітей став би його обідом, і Воно вбило б їх одного за одним, приваблене їхніми мізками, як лева приваблює запах зебри біля водопою. Та разом вони відкрили грізний секрет, про який не знало навіть Воно: у віри був інший бік. Коли в середньовіччі десять тисяч селян створюють вампіра самою впевненістю в його існуванні, знайдеться бодай один (скоріше за все, дитина), який вигадає кілок; котрим можна того вампіра здолати. Та кілок — то лише дурне дерево, а розум — ось той молот, що вганяє його в серце потвори.

Та врешті-решт Воно втекло й сховалося на глибині, а виснажені, перелякані діти вирішили не переслідувати його, коли Воно було найуразливішим. Вони вирішили повірити в те, що