Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

Лана поглядала на свою руку, що лежала на кермі. Вона милувалася обновкою, що яскраво виблискувала в сонячному світлі. Райдужне мерехтіння каменю відбивалося на лобовому склі, нагадуючи його власниці про прийняте рішення.

Згадавши прохання старого, дівчина зателефонувала матері.

– Алло, мамо?

– Свєтік, привіт, люба! Щось давно тебе не чула, – одразу ж дорікнула мати.

Так уже повелося, що сама мати ніколи не телефонувала, перекладаючи цю відповідальність на доньку. Зате могла ображатися на її тривале мовчання.

– Я заклопоталася, мамо... Вибач.

– Як твої справи, донечко? Втомлюєшся на роботі? Як там Марк?

– До речі про це, мамо. Я хочу познайомити тебе зі своїм майбутнім чоловіком.

– Що?! – вигукнула схвильована жінка, яка давно чекала на заміжжя доньки.

– Так, мені зробили пропозицію. І наречений хоче, щоб я представила його родині.

– Ну що ж, приводь свого красеня! Будемо знайомитися! Коли очікувати вас у гості?

– Може, просто сьогодні? – обережно поцікавилася донька. – Чого з цим зволікати?

– Твоя правда! Шлюбного бенкету не обіцяю, але зустріну як годиться. Сьогодні о сьомій годині вечора чекаю на вас у гості!

Після розмови з матір’ю у Лани розвиднілося на душі. Головну новину вона вже повідомила. Залишалося не зганьбитися перед нареченим. Краще було б підготувати матір, щоб на її обличчі не відбилися всі думки під час зустрічі з дідусем. Але пересилити себе Лана не змогла. «Будь що буде!» – вирішила вона й відпустила ситуацію. «Мама не маленька. Якщо не хоче зіпсувати життя єдиній дитині, то зможе тримати себе в руках!» – розсудила донька.

Увечері, у призначений час, Едуард Семенович заїхав за Ланою. Він заздалегідь озброївся великим букетом і тортом та, судячи із запаху, вилив на себе пів флакона дорогого одеколону, який зазвичай подобався Лані, але в такій кількості викликав нудоту.

Стоячи перед дверима батьківської квартири, дівчина з подивом помітила, як хвилюється новоявлений наречений. Едуард Семенович попросив потримати торт, а сам пригладив фарбоване волосся й поправив комір сорочки. Це викликало в Лани посмішку: мабуть, він хоче справити приємне враження на майбутню тещу.

Дівчина натиснула на кнопку дзвінка. За хвилину двері відчинилися й гості увійшли до коридору.

– Мамо, познайомся, це мій майбутній чоловік, Едуард Семенович! – відрекомендувала донька.

– Гм... Можна просто Едуард, – поправив наречений.

– А це моя мама, Валентина Василівна. Прошу любити й шанувати!

Лана помітила, як брови матері поповзли вгору, а очі розширилися від подиву. Рот прочинився сам собою, застигнувши в німому питанні.

– Приємно познайомитися, шановна Валентино Василівно! Тепер я розумію, у кого Лана така красуня! – галантно вимовив майбутній зять і простягнув букет жінці.

– Це в нас сімейне... – без зайвої скромності заявила мати – мабуть, від хвилювання, чим неабияк здивувала доньку.

Гостя провели у вітальню.

Поки Валентина ставила квіти у вазу, Лана проводила нареченому екскурсію маленькою квартирою.

– Це моя кімната, Едуарде. Тут я прожила більшу частину свого життя.

Заклавши руки за спину, він уважно оглядав житло молодої нареченої. Ручні вироби на полицях, збережені ляльки та іграшки, дитячі малюнки – усе це свідчило про характер господині.

У кімнату заглянула Валентина Василівна:

– Свєточко, допоможи мені на кухні.

Едуард Семенович здивовано переводив погляд з матері на доньку.

– О, це... – здогадалася дівчина. – По-справжньому мене звуть Світлана, але мені більше подобається Лана, шляхетніше звучить.

– Але я вперше про це чую! – здивувався він.

Зайшовши на кухню, мати причинила двері:

– Де ти знайшла цього старезного вампіра?! – накинулася вона на доньку.

– Мамо, не треба так, він усе ж таки мій майбутній чоловік.

– А що сталося з тим загадковим Марком, про якого я стільки чула?

– Ми розпрощалися.

Мати уважно подивилася в очі доньки:

– Чи не тому ти знайшла цей «скарб», щоб помститися йому?

– Мамо, я просто хочу змінити своє життя!

– З ним?! Але ж він старий навіть для мене!

– Зате порядний.

– Ну, це ще невідомо, – слушно зауважила жінка.

Лана обійняла матір:

– Ось, дивись, він мені й каблучку подарував.

Жінка осудливо гмикнула:

– Я б цю стару руїну за жодні діаманти світу собі не побажала! А вже тим паче своїй молодій доньці.

Валентина Василівна й Лана з тарілками в руках повернулися у вітальню. Гість тим часом розглядав фотографії на стіні.

– Лано, це все ви? – поцікавився Едуард Семенович, тикаючи доглянутим пальцем у її шкільні портрети різних часів.

– Так, це я, власною персоною! – відповіла дівчина, соромлячись окулярів та ластовиння.

– Яка ж гарненька!

– Едуарде, а у вас є діти? – поцікавилася майбутня теща.

– Так, у мене троє синів! – з гордістю повідомив він та знову повернувся до портрету школярки.

– А ще дітей плануєте? – допитувалася мати нареченої.

– То як Бог дасть, – зітхнув Едуард. – Усе ж таки не молодий уже.

– Ось і я про те саме.

Лана зніяковіла:

– Мамо, ну що ти таке кажеш!

– А може, я онуків хочу!

– Про це не хвилюйтеся, шановна! Я все передбачив заздалегідь. Будуть вам і онуки, і онучки... Будете приїжджати до нас в Австрію їх няньчити, – заявив майбутній зять.

Лана не знала, про що саме говорить старий, але здогадувалася. Нині всі, кому не ліньки, зберігають своє сім’я та яйцеклітини про всяк пожежний випадок. Можна подумати, що це вирішить питання самотності й нещасливого особистого життя в майбутньому.

– Як приїжджати? Ви що ж, хочете забрати мою дочку за кордон? – сполошилася мати.

– Ну так, я живу у Відні. Хіба Лана вам про це не сказала?

Валентина перевела здивований погляд на доньку: