Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

чоловіками, що перетнули межу середнього віку. Ліва рука й досі менша за правицю, мов усохла. А те, як він стояв за столом, наводило на думку, що Ерік і досі кульгає. Але нині ці вади мовби компенсувалися його успіхами та вгодованою опецькува­тістю і здавалися трофеями життя прожитого — аж ніяк не невигодами нинішнього.

— Ну, — сказав Ерік, — хотілося б знати, що тебе занесло до нашого міста.

— Він побив Троя, — доповів один із конвоїрів. — І Ласі поскаржилася, що хапав її за руку й не відпускав.

— А вбив він хоч когось? — запитав Ерік. На це чатові не мали що сказати, то бос вирішив: — Значить, він і досі в рамках чемності.

— Це й справді так, — погодився Еймос, приязно киваючи головою. — Бо приїхав я сюди не з метою порозгрібати ваше лайно, а просто побалакати.

— Ну, що ж, — мовив Ерік, знов умощуючись на своєму м’яче-­кріслі. — Побалакаймо.

Розділ одинадцятий. Алекс

За три дні по тому, як він побачився з Таліссою — й виснував, що то було останнє їхнє побачення, — а тоді ще пішов пообідати з Боббі Дрейпер, Алекс надумався: час уже й додому повернутись. А скільки наобідався: з родиною, з кількома давніми друзями... А ще набачився, як по всякому змінилося його рідне місто... і додивився, де і в чому воно яким було, таким і лишилось. І вкотре дійшов висновку: не все, що зламалося, можна полагодити. Таке в нього виробилося наближення до його нового миру з усім тутешнім.

Однак до від’їзду йому судилося розчарувати й ще одну живу душу.

Підземний потяг (чи то підмарсячка-експрес) до Нового Лондона щось сам собі мугикав, а реклама над пасажирськими місцями обіцяла мандрівцям сто способів поліпшення їхніх життів: технічним сертифікуванням, удосконаленою спідньою білизною, відбіленням зубів... Електронні програми розпізнавання облич не відали, як їм бути з Алексом. Жодне оголошення не промовляло до нього. Найбільш підхожим виявився худорлявий адвокат в оливково-­зеленому костюмі; цей брався допомогти кожному знайти свій шлях до нових систем поза Кільцем. Розпочніть нове життя в позамежних світах! Ми вам допоможемо!

Навпроти нього, через прохід між рядами, хлопець років сімнадцяти приплющеними очима знуджено, мов дрімаючи, дивився у простір. Коли Алексові було десь стільки, як і тому хлопцю, він вагався, вирішуючи, куди податися: чи у військово-космічний флот, а чи подати документи до вищого університету. Зустрічався з Керрі Траутвайн, дарма що її батько був релігійним фанатиком і терпіти не міг Алекса, бо ж той не належав до «правильної» секти. Він програвав цілі вечори за ігровими симуляціями разом із Амалом Шахом та Королом Надкамі.

Цей хлопець, що сидів потойбіч від нього, їздив тими самими тунелями, якими й він колись мандрував, харчувався у тих самих ресторанах, думав про секс десь чи не такими ж самими словами, але, як глянути з іншого боку, жив він уже в іншому всесвіті. Алекс спробував уявити, що б то було, якби мандра в інопланетянський світ існувала як варіант його вибору в його сімнадцять літ. Чи все одно він пішов би у ВКФ? І чи здибався б із Таліссою?

Тут ніжний механічний голос сповістив пасажирів про прибуття в Атерпол — на кінцеву станцію. Очі того хлопця розплющились, повернулися до повної свідомості, й він сприкрено зиркнув на Алекса. Ефект гальмування вдавив Алекса у спинку його крісла — відчуття майже таке, як за тривалого гальмування в космосі. Майже — але не те саме.

Атерпол був діловим центром Нового Лондона, єдиною станцією, що сполучалася з усіма іншими його кварталами. Склепінчаста стеля нависала над залами, розміщені попід стінами вхідні двері мали подвійну герметизацію, аби повітря не просочувалося до вакуумних тунелів підземки. Звідси був вихід до просторого громадського парку, де з ґрунту росли справжні дерева, тягнучись угору до штучного освітлення. То тут, то там видніли уздовж звивистих доріжок лавки, зроблені начебто з дерева й заліза, а ставок наповнював повітря вологою та духом водорослин. Попід усім тут проходило заспокійливе, мов легіт, мурмотіння вентиляторів, от ніби яка вічна молитва творилася. У стінах спиналися вгору високі вікна, й світло лилося з них — і не тільки з них. Алекс ішов попід розташованими вгорі приміщеннями — офісами, оселями, ресторанами й технічними службами.

Він пройшов через парк до дальших воріт, звідки місцеві тунелі вели до сусідніх кварталів. Інніс-Шелловз, де мешкала Боббі, мала не найліпшу репутацію. Однак і найгірше з того, що міг запропонувати Марс, аж ніяк не могло дорівнятися до одного непевного сектора на Церері. Втім, хоч би хто здумав напасти на Боббі, то був би той бандюк або схильний до самогубства, або мав би вести цілу армію таких, як сам, за собою.

Опинившись на станції Інніс-Шелловз, Алекс защібнувся на всі защібки й ушкварив пішака. Тут можна було взяти роботизовану автівку, а он там на розі стоїть дівча-рікша, літ чотирнадцяти, закликає до свого сміттєвозика... Але скільки там тієї дороги — хвилин п’ять прогулятися, а ще Алекс боявся того, до чого міг би добалакатися з тим дівчам наприкінці поїздки.

***

Саме цією доріжкою він прошкував три дні тому, коли так боліла душа після тієї невдалої стрічі з Талі, а ручний термінал підказував йому дорогу до Боббіних апартаментів. І давно ж він не бачився з тією піхотинкою! Відколи ото Місяць був зійшов унівець, а з руїн Венери постало Кільце й залетіло в найдальший кут систе­ми... А він шукав, що б розвіяло його сердечний біль, завданий йому напередодні...

Мешкала Боббі в дуже милому бічному коридорі, де була своя власна зелена алея посередині, з ліхтарями, що, відповідно до чийогось там уявлення про Лондон 1800-х, прагнули наслідувати тодішні ковані з металу світлá. Лише кілька секунд простояв він під її дверми, як вони й відчинилися.

Боббі Дрейпер була здорова та гарна жінка. І дарма що роки цивільного життя украли в неї дещицю мускульного її вираження, вона все так само випромінювала обізнаність і силу, як ото вогонь видає жар. Щоразу, коли Алекс бачив її, йому згадувалася бувальщина зі стародавньої історії про те, як самоанці, озброєні самими лиш камінцями та списами, були загнали іспанців з їхніми пукалками в море. Тільки глянь на Боббі, то зразу й повіриш — і не лише в таку слабеньку побрехеньку.

— Алексе! Та заходь! І вибач, що в моїй хаті отакий розгардіяш.

— Але ж не гірш за мою кабіну наприкінці довгого перельоту.

Тут світлиця була куди просторіша за оперативну палубу там, на «Росі», а оформлено її в півтонах теракоти й сірого, які таки склалися в гармонію, хоч і не повинні були б. Обідній стіл розраховано лиш на чотири місця за