Читати книгу - "Казино «Руаяль», Ян Ланкастер Флемінг"

Приховані високими кущами, вони удвох з Веспер припали до заднього вікна.

Коли до мирних звуків літнього дня додався гуркіт авто, що наближалося, дівчина міцно стиснула руку Бонда. Чорний фургон промчав мимо, не знизивши швидкості, за склом промайнув профіль водія.

Правда, здалося, що той поглянув у їхній бік, хоча над тином, за яким вони сховалися, висіла весело розмальована вивіска з написом «L'Auberge du Fruit Defendu, crustaces, fritures»[162]. Бонд був упевнений, що погляд водія привабила саме вона.

Коли рокіт двигуна фургона згаснув удалині, Веспер знову забилась у свій куточок. Обличчя її зблідло.

— Він дивився на нас, — мовила. — Я ж казала. Я знала, що за нами стежать. Тепер вони знають, де ми.

Бонд не приховував роздратування.

— Маячня! — кинув. — Він роздивлявся це панно, — і вказав Веспер на вивіску.

Це трохи підбадьорило дівчину.

— Ви справді так думаєте? — перепитала вона. — Ну, звісно, ви праві. Яка ж я дурна! Не знаю, що на мене найшло.

Веспер нахилилася до перегородки, що відокремлювала салон від водія, і наказала їхати далі. Потім відкинулася на сидінні й повернула радісне обличчя до Бонда. Від блідності не лишилось і сліду. — Мені дуже соромно. Досі не можу повірити, що усе закінчилось і більше нема кого боятися, — потиснула йому руку. — Напевне, я здаюся вам дурепою?

— Звісно, ні, — відповів Бонд. — Насправді зараз ми нікого не цікавимо. Забудьмо. Справу завершено. Це — наша відпустка, та й у небі ні хмаринки. Хіба не так?

— Еге ж, — вона легенько труснула головою. — Я божеволію. Ми вже під’їжджаємо. Дуже сподіваюся, що місце вам сподобається.

Вони подалися вперед. Жвавість повернулася до обличчя Веспер, а від недавнього інциденту залишився тільки маленький знак запитання, що повиснув у повітрі. Але й він розтанув, як тільки показалися піщані дюни, море та скромний маленький готель серед соснового гаю.

— Не дуже розкішний, — винувато мовила Веспер, — але тут чисто і кухня пречудова, — вона стурбовано подивилася на свого супутника.

Хвилюватися не було чого. Бонду місце сподобалося з першого погляду: настил, що тягнувся майже до лінії прибою, двоповерховий будиночок із веселими темно-червоними маркізами над вікнами, що стояв над півмісяцем затоки із золотим піском та синьою смутою моря. Скільки разів за своє життя Джеймс мріяв просто звернути з головної дороги, знайти забутий усіма відлюдний куточок на зразок цього, де можна не думати ні про що на світі, й із ранку до ночі не вилазити з води? Тепер у його розпорядженні цілий тиждень. Та Веспер. Він подумки перебирав перлове намисто днів відпочинку.

Вони в’їхали на подвір’я за будинком. Хазяїн готелю та його дружина вийшли зустріти гостей.

Месьє Версуа — чоловік середнього віку, який утратив руку на Мадагаскарі[163] в лавах Вільних французьких військ — товаришував із начальником поліції Руаяля, й саме комісар порадив цей пансіон Веспер і навіть власноруч зателефонував хазяїну. В результаті, найтепліший прийом був гарантований.

Мадам Версуа, у фартушині та з дерев’яною ложкою в руці, відірвалася від приготування обіду і разом з чоловіком вийшла привітатися. Вона була молодшою за чоловіка, круглолиця, миловидна та приязна. Бонд припустив, що дітей у них нема й усі нерозтрачені душевні сили вони Віддають друзям та кільком постійним комірникам і, можливо, домашнім улюбленцям. Він подумав, що життя тут далеко не легке і що в пансіоні взимку, коли море починає штормити й у соснах завиває вітер, тут зовсім самотньо.

Хазяїн провів гостей до кімнат.

Веспер відвели двокімнатний номер, Бонда розмістили поруч, у кутовому номері, одне вікно якого виходило на море, інше — на дальній берег бухти. Між номерами містилася ванна кімната. Приміщення були бездоганно чистими, зручними та просторими.

Хазяїн зрадів, коли гостям кімнати сподобалися. Він повідомив, що обід[164] буде поданий о сьомій тридцять і що madame la patronne[165] готує запечених омарів у топленому маслі. Поскаржився, що сьогодні в пансіонаті тихо й мало гостей — вівторок, а люди приїжджають на вихідні. Узагалі, сезон видався не найвдаліший. Зазвичай у них зупиняються багато англійців, але тепер за кордоном не найкращі часи, отже, тепер англійці їздять у Руаяль на уїк-енд, а потім повертаються додому, програвши усі гроші в казино. Не те, що у старі часи. Месьє Версуа філософськи знизав плечима. Але так було завжди — новий день не схожий на старий, а нове сторіччя на попереднє...

— Цілком погоджуюся, — хитнув головою Бонд.

ХВИЛЯ ПРИСТРАСТІ

Вони розмовляли на порозі номера Веспер. Коли хазяїн пішов, Бонд штовхнув дівчину всередину і зачинив двері. Потім обняв її за плечі й поцілував у щоки.

— Це справжній рай, — мовив.

Очі Веспер блищали. Вона поклала долоні на руки Бонда. Він наблизився впритул і охопив її за талію. Дівчина відкинула голову назад і привідкрила рота назустріч.

— Люба моя, — прошепотів Бонд і уп’явся в губи Веспер. Він розціпив її зуби язиком, відчуваючи, як її язик несміливо, а потім з наростаючою пристрастю відповідає на його пестощі. Його руки помандрували нижче, стиснули її стегна, водночас він увесь притулився ще щільніше. Важко дихаючи, дівчина відірвала вуста і завмерла, також притиснувшись усім тілом. Джеймс потерся щокою об її щоку, разом з тим відчуваючи твердість її грудей. Він провів рукою по волоссю та, відкинувши голову дівчини назад, знову припав до її губ. Вона відштовхнула його і без сил упала на ліжко. Ще мить вони жерли одне одного поглядами.

— Вибачте, Веспер, — видихнув Бонд. — Я не хотів... ось так зразу.

Вона похитала головою, не спроможна мовити й слова, наче буря почуттів позбавила її мови.

Бонд сів поруч. Вони дивились одне на одного із млосною ніжністю, поки буря пристрастей вирувала в їхніх жилах.

Веспер нахилилась і поцілувала його в куточок рота, потім відкинула зі спітнілого чола Джеймса пасемко чорного волосся.

— Дорогий, дай мені сигарету, — попросила, обводячи кімнату неуважним поглядом. — Не пам’ятаю, куди я поклала свою сумочку.

Бонд запалив сигарету й передав її Веспер. Вона глибоко затягнулась і, тихо зітхнувши, повільно випустила дим через напівзатулений рот.

Бонд обняв дівчину, але та підвелася, підійшла до вікна й завмерла, повернувшись до Джеймса спиною.

Він зиркнув на свої руки — вони ще трохи тремтіли.

—