Читати книгу - "Казино «Руаяль», Ян Ланкастер Флемінг"

Веспер вдячно глянула на нього крізь сльози.

— Обіцяєте? — спитала. — Я думала, ви ніколи мені не вибачите. Я... я спробую загладити вину. Ще не знаю як...

«Загладити вину?» — повторив Бонд про себе і поглянув на неї. Вона усміхнулась, і Бонд усміхнувся у відповідь.

— Стережіться! — віджартувався. — Можу спіймати вас на слові.

Дівчина пильно подивилась йому в очі й нічого не сказала, але Бонд зрозумів, що недоговорений виклик прийнятий. Вона потиснула йому руку і підвелася.

— Домовилися, — сказала.

Цього разу вони обоє розуміли, про що йдеться.

Веспер узяла з ліжка свою сумочку і підійшла до дверей.

— Можна провідати вас завтра? — запитала серйозним тоном.

— Будь ласка, Веспер, — відгукнувся Бонд. — Мені приємно. А поки вивчайте місцевість. Буду мріяти про те, чим ми займемося, коли одужаю. Згодні?

Із секунду вони вдивлялись одне в одного. Потім дівчина вийшла і зачинила за собою двері. Бонд прислухався до її кроків, поки вони не ущухли.

ЧОРНИЙ ФУРГОН

Від того дня Бонд одужував швидко. Сидячи у ліжку, написав М. звіт. Побіжно торкнувшись непрофесійних, на його думку, дій Веспер, акцентував на викраденні, наділивши нападників перебільшеними макіавеллівськими рисами. Схвально відгукнувся про холоднокровність та мужність Веспер упродовж усієї операції і жодним чином не обмовився про те, що деякі її вчинки здалися йому дивними.

Щодня його провідувала Веспер, і він нетерпляче очікував її приходу. Вона жваво розказувала, як проводить час, про вилазки на узбережжя, а також про ресторани, які відвідувала. Дівчина заприятелювала зі шефом поліції та з одним із директорів казино; ті навперебивки розважали її і час од часу надавали машину. Вона пильнувала за ремонтом «Бентлі», який доставили в кузовну майстерню в Руані, а також організувала пересилання нового одягу з лондонської квартири Бонда. Його дорожній гардероб був повністю пошматований. Шукаючи сорок мільйонів франків, кожен шов розпороли, тканину порізали на шмаття. Про справу Ле Шифра вони не розмовляли. Іноді Веспер розповідала кумедні історії про відділ «С», куди її перевели із Жіночої допоміжної служби BMC[160]. Бонд теж розказав дещо зі своїх пригод.

Він спіймав себе на думці, що спілкуватися з Веспер легко, чим був приємно здивований.

Із жінками Джеймс поводився здебільшого стримано, лише іноді виказуючи пристрасть. Довгий шлях до зваблювання втомлював не менше, ніж з’ясування стосунків, що закінчувалися розривом. Неминуча послідовність схеми навіювала на нього тугу. Події, що розвивалися за стандартним сценарієм, — сентиментальні розмови, легкі дотики рук, поцілунки, пристрасні поцілунки, злиття тіл, апогей у ліжку, багато сексу в ліжку, менше сексу в ліжку, потім нудьга, сльози та остаточне розчарування — здавалися йому бридкою облудою. Ще більше він терпіти не міг мізансцени актів тієї п’єси — зустріч на вечірці, ресторан, таксі, його квартира, її квартира, потім уїк-енд біля моря, знову зустрічі у квартирах, потім хитрощі та виверти і бурхливий розрив на чийомусь ґанку під дощем.

Але стосунки з Веспер у таку схему не вкладалися.

У смутку та нудоті лікарняної атмосфери щоденні приходи дівчини стали для Бонда оазою втіхи, ковтком свіжого повітря. їхня несилувана дружня бесіда мала прихований відтінок пристрасті. За рамками світських розмов залишалася родзинка — обіцянка, про яку кожен пам’ятав і яка мала бути дотримана в належному місці у належний час. А над усім цим ширяли тінь його недуги і танталові муки повільного одужання.

Подобалося це Бонду чи ні, але паросток його почуттів уникнув ножиць і був готовий розпуститися квіткою.

Одужання тривало своєю чергою, і відчувати це було приємно. Джеймсу дозволили вставати. Потім дозволили виходити у сад. Спочатку короткі прогулянки, поїздки на автомобілі, й нарешті одного вечора, коли з Парижа прилетів лікар, він оголосив, що Бонд повністю одужав. Веспер привезла йому одяг, він попрощався з медсестрами, і таксі забрало їх з лікарні.

Минуло три тижні відтоді, коли Бонд перебував на межі життя та смерті; стояв липень, і гаряче сонце підсмажувало дюни й море. Джеймс насолоджувався кожною миттю життя.

Кінцева мета подорожі залишалася загадкою. Бонд не мав жодного бажання повернутися до великих готелів Руаяля, і Веспер пообіцяла знайти щось за містом. Не вдаючись у деталі, вона загадково сповістила, що знайшла місце, яке йому точно сподобається. Джеймсу було приємним її піклування, і він приховував свою капітуляцію за саркастичними зауваженнями — охрестив місце, куди прямували, Тру-сюр-Мер[161], оскільки дівчина визнала, що воно на узбережжі, й почав вихваляти принади сільського життя з туалетами на вулиці, блощицями в ліжку і тарганами.

Поїздка була трохи зіпсована дивною пригодою.

Поки авто їхало вздовж берега моря в напрямку «Опівнічників», Бонд розповів у деталях про шалену погоню в «Бентлі» та показав поворот, на якому сталась аварія, а також точне місце, де поклали стрічку зі шипами. Він попросив водія пригальмувати і висунувся з вікна, щоб Веспер побачила глибокі борозни на асфальті, зроблені дисками його автівки, поламані вітки чагарника і олив’яну пляму, де машина перекинулася.

Веспер слухала неуважно, постійно човгаючись на сидінні, й відповідала уривчасто. Кілька разів Бонд зауважив, що дівчина поглядала назад у дзеркало заднього виду, але коли нарешті вибрав момент подивитися туди, вони саме проминули поворот, тож Джеймс нічого не помітив.

Нарешті він узяв її за руку.

— Веспер, що вас бентежить? — спитав.

Дівчина удавано посміхнулась.

— О, нічого! Раптом мені здалося, що нас переслідують. Це просто нерви. Тут повнісінько привидів.

Вона нервово хихикнула і знову зиркнула назад.

— Дивіться!

Веспер була на межі паніки. Бонд слухняно озирнувся. І справді, за чверть милі позаду на високій швидкості за ними їхав чорний фургон.

Джеймс розсміявся.

— Дивно, якби ми їхали цією дорогою самі, — заявив. — Навіщо комусь нас переслідувати? Ми нічого поганого не вчинили, — він поплескав її по руці. — Напевно, це якийсь комівояжер середнього віку з партією політури поспішає до Гавра. Зараз він мріє, найімовірніше, про обід та зітхає за коханкою, яка залишилась у Парижі. Справді, Веспер, не підозрюйте бідолаху в усіх смертних гріхах.

— Сподіваюся, ви праві, — мовила вона недовірливо. — До речі, ми майже на місці.

Дівчина замовкла і відвернулася до вікна.

Бонд відчував її напруженість. Він посміхнувся про себе над тим, що прийняв за наслідок їхньої недавньої пригоди, але все ж вирішив заспокоїти Веспер. Тільки-но вони пригальмували біля з’їзду на путівець, що вів до моря, Джеймс наказав водієві зупинитись одразу