Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ти не гей, так? — блондин залишає між нашими губами пару сантиметрів, дивиться мені в очі.

— Не гей, — тихо сміюсь.

— Мені начхати, — його посмішка така широка і щира, — можеш бути ким захочеш, якщо мені можна буде тебе цілувати.

— Тоді я хочу бути тим, кого ти цілуєш, — моя сором’язливість нікуди не ділась, але поруч з Ернестом я можу з нею жити.

І він знову мене цілує. А я відповідаю і просто забуваю про світ навкруги. Та, на жаль, світ про нас не забуває. Чую, як поруч хтось цокає язиком, тому швидко відкриваю очі. Якась парочка пройшла повз нас, і до мене долітає тільки одне слово — пєдіки. Солодкий присмак на губах перетворюється в щось гірке, що йде по горлу вниз, змушує м’язи неприємно закам’яніти. То ось, що нас чекає?

— Не слухай, — Ернест бере моє обличчя в долоні та повертає до себе. — Викинь з голови. Ми — нормальні. Нікого не повинно  хвилювати чуже кохання, чуєш? В світі завжди будуть ті, кому щось не подобатиметься. Вони завжди будуть крутити носом і говорити, що ти не там працюєш, не так одягаєшся, не так кохаєш, або не так живеш. Та тільки тобі вибирати, як жити своє життя.

— Але… — в мене немає аргументів, тому що слова Ернеста наче витягнуті з якогось фільму. Вони такі сильні, просочуються мені під шкіру й розливаються там теплом. 

— Ти меня подобаєшся, Саш, — він серйозний. Так дивиться мені в очі, що відчуваю мурашок на потилиці. 

— Ти мені теж, — дивлюсь тільки на Ернеста. 

— Тоді ходімо звідси, — блондин тягне мене за руку в сторону виходу з парку. А я намагаюся думати тільки про тепло його долонь — нічого більше. 

Вже вдома я лежу на канапі і посміхаюсь, як дурник, дивлячись на стелю. Тіні й світло на рівній поверхні влаштували справжню виставу тільки для мене одного. Вже й акомпанемент машин та трамваїв на вулиці не так дратує. Всі думки крутяться тільки навколо Ернеста та наших поцілунків. Нашого побачення. Воно таки стало справжнім, але мені до сих пір не віриться. Всю дорогу до дому ми зупинялися на поцілунки. Губи вже горіли, але я не міг зупинитись, як і неХемінгуей. Коли на вулиці нікого не було, ми трималися за руки, як справжня пара. Згадую це і знову посміхаюсь. Просто. Не. Можу. Зупинитись. 

Можеш бути ким захочеш — мені хочеться зробити татуювання з цими словами Ернеста, тому що вони наче відкрили якісь невидимі двері всередині мене. Я можу. Я ж справді можу бути ким захочу. І зараз мова не про ролі на сцені, а про моє реальне життя. Ернест Стежка ще тоді показав мені, що не на все треба вішати конкретні ярлики. Якщо тобі подобається, то бери, йди, роби, будь. Якщо тобі не подобається, то просто відвернись, візьми за руку того, хто подобається і піди геть. Хто сказав, що я обов’язково повинен бути геєм, щоб цілувати пристойного хлопця зі столиці? А хто сказав, що я обов'язково повинен закінчити своє життя на великій сцені малого міста?