Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Чому ти вирішив переїхати? — хлопець знову перехоплює мій погляд.

— В пошуках щастя, — чесно відповідаю я. Чомусь йому мені хочеться говорити правду. Тому що він зі своїми поглядами має мене зрозуміти. 

— А де ти своє домашнє щастя дів? 

— Здається, не знав, що воно може закінчитись, а я не знаю, як його відновити, — мені подобається ця метафора. — Як ти знаєш, я граю…грав в театрі з самого дитинства. Але вже кілька років думаю про те, що це більше не приносить мені задоволення. Пропала та іскра. 

— І ти вирішив шукати цю іскру тут? — він не насміхається, тільки щиро запитує.

— Ага, — зітхаю, — тільки, здається, що тут знайшов ще більше питань. 

— Яких наприклад? — Ернест простий, як текст дитини на сцені. 

— Ну, ти бачив Оксану? Вона просто знущається над своїм тілом. Невже цього не бачить ніхто крім мене?

— Помиляєшся, — Ернеста, здається, взагалі не дивують мої слова. — Ми всі це бачимо і бачили. Але зараз ми мовчимо, бо вона…ну, вона колись мала щось типу нервового розладу. І грозилась, що покінчить життя самогубством, якщо ми будемо лізти в цю справу. Типу їй так краще і все таке. Цитую: не вам зі своєю ідеальною зовнішністю казати мені якою бути.

В цьому вся Оксана. Вона точно могла так сказати. Але зараз мені ще гірше, тому що я не знав нічого про це все. Наче ми найкращі друзі, але завжди говорили тільки про мої проблеми. Виявляється, у Ксю їх не менше, і вони навіть складніші. 

— Їй потрібна допомога фахівця, — блондин озвучує мою думку. — Але силою ми Оксану туди не затягнемо. Вона сама повинна зрозуміти, що має проблему.

— А нам що, сидіти і дивитись на цей жах?!

— Нам просто бути поруч і підтримувати її. Доки вона не захоче отримати допомогу, ми нічого більше не зробимо. Як гадаєш, скільки разів Марк наливав їй безалкогольне вино, коли вона не бачить? 

— Справді? — на серці стало трошечки легше, коли я чую, що друзі Оксани не сліпі і теж переймаються її станом. 

— Ну, нагодувати її інколи все ж вдається, якщо сказати, що це щось без цукру, низькокалорійне і взагалі супер здорове, але…

— Але вона все одно йде блювати?

— Точно.

Ліхтарики на деревах потроху гаснуть і залишаються ледь помітними цятками серед темного листя. А на екрані з’являється заставка Дісней з палацом. Це завжди викликає в мене приємні емоції. І навіть переживання за Оксану трошки відходять на задній план. Це один з найулюбленіших мультфільмів, тому не можу не посміхатись. А коли грає перша пісня за історією маленької принцеси з довгим волоссям, я починаю підспівувати. Знаю всі слова напам’ять краще, ніж репліки до власних ролей. 

— Заспіваєш мені потім? — шепотом питає Ернест і підсувається ближче.

— Подивимось на твою поведінку. 

Я вже казав, що плачу на мультфільмах. Так от, я не брехав. В цьому шедеврі я плачу на моменті, коли вони запускають паперові ліхтарики і співають разом пісню. Коли здійснюється одна мрія, ти йдеш за новою…А яка мрія в мене? Не встигаю навіть зосередитись на цій думці, бо в стаканчику з попкорном наші з Ернестом пальці стикаються. Я забираю руку, наче обпікся, але не відчуваю жодної негативної емоції. Так, мені страшно. Так, мені ніяково. Але цей дотик…я відчуваю, наче сам перетворююсь на машину для попкорну. Всередині все підлітає, вибухає, перемішується. Як ті банальних грьобані метелики в животі, яких я чекав все своє життя. Тому я збираю всю свою сміливість до купи і просто накриваю долоню блондина своєю вже на пледі. Ми дивимось один на одного. Бачу, що Ернест здивований, але посміхається мені. Збентежено посміхаюсь у відповідь, а потім він переплітає наші пальці. Метелики полетять з вух прямо зараз.

Я до сих пір не знаю — гей я чи ні. Але знаю одне — Ернест мені все-таки подобається. Мультфільм закінчився, і ми просто йдемо по парку. До сих пір відчуваю приємне тепло на своїй долоні. І тому посміхаюсь. Просто посміхаюсь і розумію, що вперше за свій час тут, відчуваю себе щасливим. Так, в мене є проблеми. Але в кого їх немає. 

— Ти посміхаєшся, — Ернест уважно дивиться на мене, але посміхається у відповідь. — Значить, я не зіпсував все?

— Це я не зіпсував, — зупиняюся біля перил у самої води. — Вибач мені ще раз, що я тоді накричав на тебе. Ти просто такий…незвичний для мене. 

— А можливо, я вже тоді тобі сподобався, але ти не знав, як це показати, — сміється і стає поруч. 

— Пам’ятаєш, ти казав, що хочеш пригоститись поцілунком? — поки сміливість і відчуття ейфорії мене не покинули, намагаюсь їх використати на максимум. 

— Пригостити тебе? — він розуміє мене без зайвих слів. Він і справді нереальний. Тому я просто киваю.

Ернест підходить максимально близько до мене, і я відчуваю, як всередині все зав’язується у вузол від приємного очікування. Трошки паморочиться в голові. Але ні, я не зроблю крок назад. Відчуваю дотик його теплих пальців до моєї скроні. А потім весь світ зливається в одну яскраву пляму, тому що губи Ернеста такі приємні на дотик, теплі, ще солодкі після розтопленого цукру. Обіймаю хлопця за талію. В голові немає більше ні одної думки — тільки чисте задоволення. Ернест смакує, як солодкий чай з м’ятою. А ще цей легкий присмак сигарет — він зовсім не заважає. Просто хочеться, щоб це не закінчувалось. Я не знаю, яка в мене орієнтація, але знаю, що мені подобається Ернест: його поцілунки та дотики, його смак, його тепло.