Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

— Що?

— Проте ми їстівні мурахи.

Наші погляди зустрілися.

— Що вони зроблять з нами? — спитав я.

— Я думав про це, — промовив він. — Із Вейбриджа я вирушив на південь і думав про це весь час. Я бачив, що коїться. Більшість людей розгубилися, та я не розгубився, не розкис. Я вже бачив смерть. Я не іграшковий солдатик і знаю, що смерть — це смерть, незалежно від того, легка вона чи важка. Від смерті врятується тільки той, хто має голову. Я бачив, як усі йшли на південь. Я сказав собі: «Харчів там усім не вистачить» — і повернув назад. Я ж тримався марсіан... А там вони голодують, метушаться, їм тісно... Звичайно, ті, хто мав гроші, втекли до Франції. — Він зиркнув на мене і продовжував, зніяковівши і ніби винувато. — Їжі тут досить. У крамницях є консерви, вино, спирт, мінеральна вода. Водогін, правда, не працює. Знаєте, що я думаю? Вони розумні, і, здається, хочуть харчуватися нами. Спочатку вони знищать наші судна, машини, міста, гармати, зруйнують весь наш лад... Були б ми завбільшки, як мурахи, могли б сховатися. Але ми не мурахи. Ми надто великі. Це факт.

— Згоден, — сказав я.

— Я все обдумав. Нас можна ловити як завгодно. Пройде марсіанин кілька миль, і гарантовано натрапить на цілий натовп. Я бачив, як один із них поблизу Вондсворта руйнував будинки й порпався в уламках. Але так довго не триватиме. Покінчивши з нашими гарматами й бойовими суднами та залізницями, здійснивши всі свої задуми, вони почнуть виловлювати нас, добирати найкращих і саджати до кліток. І це почнеться невдовзі. Та вони ще, правда, й не взялися за нас по-справжньому.

— Як не взялися?! — скрикнув я.

— Звичайно, не взялися! У всьому, що сталося, наша провина — нам не стало розуму поводитися тихо, ми роздратували їх... Ми розгубилися й почали тікати від них туди, де було не безпечніше, ніж там, звідки ми тікали. До нас іще не дійшла черга. Вони займаються іншим — виготовляють усе, що не могли взяти з собою, готуються зустріти поповнення. Може, циліндри не падають, бо марсіани бояться влучити у своїх. А нам замість тікати та голосити й навмання вчиняти вибухи, краще було б пристосуватися до нових умов. Я так вважаю... Ми, звичайно, не цього прагнули, але ж такі обставини. Отже, відповідно до цього я й жив останні дні. Міста, нації, цивілізація, прогрес — усе це минуло. Гру закінчено. Нас переможено.

— Навіщо ж нам жити?

Артилерист пильно подивився на мене.

— Звичайно, десь близько мільйона років не буде ні концертів, ні академії мистецтв, ні розкішних ресторанних обідів. Якщо ви прагнете цього, то вашу гру скінчено. Якщо вам подобаються вишукані манери, якщо ви не можете спокійно дивитися на те, як їдять з ножа груші або як сякаються без носової хустинки, краще забудьте свої звички. Вони тепер вам ні до чого... А такі люди, як я, повинні вижити, щоб не загинув увесь рід людський. Я рішуче наміряюся жити. І, якщо я не помиляюся, ви теж незабаром покажете свій дух. Нас не знищать. Ніколи! Я не здамся, не треба мене ловити, приручати, відгодовувати, як дику тварину... Фуууу... Уявіть лишень тих плазунів!

— Ви хочете сказати, що...

— Звичайно! Я житиму! Нехай і під їхньою п’ятою. Я все обміркував. Нас розбито. Нас переможено. У нас мало знань. Нам треба довго вчитися, щоб наважитись на щось. Ми повинні жити і вчитися. А поки ми будемо вчитися, ми маємо зберігати незалежність. Розумієте? От що нам потрібно!

— Боже милосердний, та ви ж справжня людина! — здивовано і вражено видихнув я і потис його руку.

— Ну то що? — мовив він з блискучими очима. — Добре я все обдумав?

— Кажіть же далі! — вигукнув я.

— Так от, той, хто не хоче потрапити їм до рук, мусить бути готовим до всього. Я, наприклад, готуюся. Але пам’ятайте, що не кожен із нас зможе жити по-звірячому, хоча йдеться, на жаль, саме про це. Я стежив за вами. Я сумнівався. Я бачив, що ви дуже худий, але ж я не знав, що ви протягом такого часу були поховані живцем. Не буде пуття з людей, які звикли до затишку, вони не мають духу, гордощів, пристрастей, бажань. У них є тільки страх і нерішучість. Вони звикли лише бігати на роботу. Зранку вони сотнями мчать на роботу зі своїми сніданками і думають тільки про те, що встигнути на потяг, адже в іншому разі вони запізняться і їх виженуть з роботи. Вони такі залякані, що навіть бояться зрозуміти свою роботу. Потім вони поспішають додому, оскільки бояться не встигнути на обід. А потім сидять по домівках, бо бояться глухих вуличок. Вони навіть дружин собі обирали не з почуттів, а за гроші, щоб забезпечити собі безбідне жалюгідне існування. Життя своє вони страхують, бо бояться нещасних випадків. По неділях вони бояться того світу. Можна подумати, що для кроликів існує пекло... Марсіан для таких наче Господь послав. У них будуть гарні великі клітки, добрий корм, догляд і безтурботне життя... Вони й самі охоче дадуться в руки марсіанам після того, як побігають кілька днів голодними по полях і лугах. І повірте, вони будуть задоволені! Аякже! Вони ще й дивуватимуться, як жили досі без марсіанського корита. Уявляю собі! Я бачив багато, проте багато зрозумів тільки зараз. З’являться секти різного ґатунку. Буде безліч годованих дурнів, які примиряться зі своїм новим становищем. Правда, інші нарікатимуть, вважатимуть, що це несправедливо і що вони повинні щось робити. Але ж, коли люди відчувають потребу зважитися на щось, то люди слабкі вигадують якусь благочесну релігію й заспокоюються, оскільки є Бог, на якого можна покластися. Не знаю, чи це від того, що вони не думають, чи від того, що, навпаки, думають забагато... Думаю, ви й самі бачили щось таке. Це викривлена, породжена страхом енергія. У клітках побожно співатимуть псалми й гімни, воздаватимуть хвалу Господу. Ну а мудріші з людей займуться... як там воно зветься? Розпустою... А може, марсіани знайдуть собі кількох улюбленців, навчать