Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Злочин — це те, що здійснюється передбачливо. Я розповів, як усе сталося, я взагалі розповідаю тут усе. Свідків мого злочину не було, я міг би нічого не розказувати. Але я розказую, і будьте моїми суддями... А коли неймовірним зусиллям волі я відганяв від себе образ мертвого священика, що лежав на підлозі, мною заволодівали думки про марсіан і про долю дружини. Про марсіан я не знав зовсім нічого і міг думати все що завгодно. На жаль, так само я міг думати і про дружину... Раптом ніч сповнилася жахом. Я сидів на ліжку, вдивляючись у темряву. Я молився, щоб марсіанський тепловий промінь вбив мене, обірвавши разом усі мої страждання. Я молився вперше після ночі повернення з Лезергеда. Я бурмотів тоді молитви бездумно, наче язичник, але зараз це була справжня молитва, що йшла від серця, правдива розмова з Господом... Дивно, дивно, адже вночі я розмовляв із Богом, а на світанку потайки, наче пацюк, виповзав зі свого сховища, ніби тварина, яку можна будь-якої миті спіймати і вбити. Цікаво, пацюки теж по-своему моляться Богу? І якщо ця війна нас чогось навчила, то перш за все — милосердя до підвладних нам малих створінь.

Ранок був гарний, рожеве небо було всіяне золотими хмарками.

Всюди на шляху між Путні-Гіллом і Вімблдоном видніли сліди панічного відступу до Лондона вночі проти понеділка, під час марсіанського наступу. На маленькому двоколісному візку був напис «Томас Лобб, зеленяр, Нью-Молден», одне колесо було зламане, а поруч лежали побиті бляшанки. Трохи подалі у багнюці валявся капелюх, а на вершині Вест-Гіллу був перекинутий жолоб і купа битого закривавленого скла.

Я ледве пересував ноги і дуже погано розумів, куди йти. Спочатку я хотів піти до Лезерґеда, хоча майже не сподівався знайти там дружину. Мої родичі й дружина, напевно, виїхали звідти, якщо тільки не загинули. Проте я прагнув довідатися, куди втекло населення Серрею.

Я відбував, що треба знайти дружину, я тужив за людьми, але не знав, як дістатися до них. Через це я ще гостріше відчував свою самотність.

Я звернув на перехресті й пішов попід деревами і кущами до Вімблдонської рівнини.

У темряві виднілися жовтий дрок і верболіз. Червоної трави ніби не було.

Я обережно йшов полем, інколи зупиняючись, а сонце зійшло, освітило все, і все сповнилося життя.

У калюжі я помітив багато пуголовків. Я зупинився поспостерігати за ними: яке змагання за життя!

Раптом я озирнувся. За мною явно стежили. Я придивився й помітив, що хтось сховався в кущах. Я постояв нерухомо, а тоді підійшов ближче.

З кущів вийшов озброєний тесаком чоловік. Він стояв непорушно й мовчки дивився, як я повільно підходжу до нього.

Наблизившись, я побачив, що він, як і я, весь брудний, ніби його протягли по каналізаційній трубі. Чоловік був увесь у зелених, як від намулу, плямах, сажі, глині. Чорне волосся спадало йому на очі, обличчя було темне, брудне, щоки запалі. На підборідді був свіжий червоний рубець.

— Стійте! — хрипко гукнув чоловік.

Я зупинився ярдів за десять від нього.

— Звідки ви? — спитав він.

Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:

— З Мортлейка. Мене засипало біля марсіанського циліндра. Потім я вибрався й утік.

— Тут немає їжі, — сказав він. — Це моя місцевість. Весь цей пагорб донизу, до річки, а по той бік — до Клепгема й до рівнини. Тут їжі стане тільки одному. Куди ви йдете?

— Не знаю, — відповів я по недовгій мовчанці. — Я був під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. Я не знаю, що сталося за цей час.

Він недовірливо подивився на мене, і раптом погляд його змінився.

— Я не планую залишитися тут, — сказав я. — У Лезергеді моя дружина.

— То це ви? — здивовано ткнув він у мене пальцем. — Вокінзький чоловік? Отже, ви не вбиті під Вейбриджем?

І тут я впізнав його.

— Ви артилерист, який переховувався в моєму садку?

— Нам пощастило! — вигукнув він. — Обом! Уявляєте?

Я потиснув простягнену мені руку.

— Я проповз по каналізаційній трубі, — сказав він. — Вони знищили не всіх. Коли вони пішли, я полем попрямував до Волтона. Але не минуло й шістнадцяти днів, а ви посивіли!

Він озирнувся.

— Гайворон, — сказав він. — Тепер навіть пташину тінь помічаєш... Тут відкрита місцина. Ходімо під кущі, поговоримо.

— Ви бачили марсіан? — запитав я. — Відтоді як я вибрався...

— Вони пішли на Лондон, — урвав він мене. — Мабуть, вони там. Вночі з боку Гемпстеда небо освітлене, немов над великим містом. І ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не видно... Їх не було вже чотири дні. Останній раз двоє з них тягнули щось велике в напрямку до Гаммерсміта. А позаминулої ночі...

Він зупинився й по короткій мовчанці промовив:

— З’явилися якісь огні, і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували літальну машину і тепер літають.

— Літають?!

— Аякже. Літають.

Я заповз у кущі й всівся на землю.

— Нам кінець, — сказав я. — Якщо вони це зробили, вони облетять усю землю.

Він кивнув.

— Так, вони й облетять. Зате стане трошки вільніше. Але невже ви вважаєте, що з людством іще не покінчено? Це ж ясно. Нас переможено. Ми розбіті.

Я поглянув на нього. Ця ніби очевидна істина ніколи не спадала мені на думку. Я досі сподівався на щось.

— Нас розбито! — повторив він впевнено. — Нічим не зарадиш. Вони втратили одного, тільки одного. Вони прийшли на Землю і згубили наймогутнішу людську державу. Вони розбили нас. Один із них загинув під Вейбриджем лише випадково. І ці марсіани — тільки перші. Вони прибувають. Ці зелені зорі падають щоночі, хоча нам їх і не видно вже днів зо п’ять-шість. Що поробиш? Ми в їхній владі. Нас переможено.

Я мовчки дивився перед собою, марно намагаючись придумати, як заперечити йому.

— Це ж навіть не війна, — провадив артилерист. — Не може ж бути війни між людьми й мурахами.

Раптом я згадав ніч в обсерваторії.

— Після десятого пострілу вибухи на Марсі припинилися, принаймні до прибуття першого циліндра.

— Звідки ви знаєте? — спитав артилерист.

Я пояснив. Він замислився.

— Щось сталося з гарматою, — сказав він. — Ну то й що? Вони полагодять її. Так, вони затримаються на якийсь час, але