Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

— Ні! — скрикнув я. — Це неможливо! Жодна людина...

— Навіщо обманювати себе? — промовив артилерист. — Знайдуться й ті, хто з радістю це робитиме. Навіть не сумнівайтеся.

Мені нічого було заперечити.

— Хай тільки спробують взяти мене! Господи милосердний! Хай тільки спробують!

І він поринув у важкі роздуми.

Я замислився над тим, що він сказав.

Я досі не мав чого заперечити. До нападу марсіан ніхто не засумнівався б, що я інтелектуально вищий за цього чоловіка, адже я був відомим письменником-філософом, а він — простим солдатом. А тепер я ще ледве усвідомлював наше становище, а він уже все зрозумів.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав я.

— Що робити? — повагавшись, відповів він. — Треба так улаштуватися, щоб люди жили, розмножувалися та ростили дітей. Я маю на увазі от що. Ті, кого марсіани підкорять, стануть свійськими тваринами. За кілька поколінь це будуть великі, гарні, породисті дурні. А ми, вирішивши залишитися вільними, ризикуємо здичавіти, перетворитись на великих щурів (я кажу про життя під землею). Я багато думав про каналізаційну систему. Звичайно, тим, хто не знав каналізації, вона здається жахливою. Але тільки під Лондоном вона тягнеться на сотні миль, а за кілька днів дощу труби стануть просторі, й повітря вистачить на всіх. Тим більше що місто спорожніло. Також існують погреби, підвали, склепи, які можна сполучити з каналізаційною системою. А залізничні тунелі й метрополітен? Уявляєте собі? Ми згуртуємо біля себе ватагу дужих кмітливих людей. Слимаки нам не потрібні. Немічні теж.

— І я?

— Ні... Я ж кажу...

— Кажіть далі. Не варто сперечатися.

— Повинна бути сувора дисципліна. Нам знадобляться здорові розважливі жінки — матері й виховательки, а не ніжні манірні леді, які тільки й уміють, що вигравати очима. Ми не можемо приймати до свого гурту слабких і дурних. Життя повертається до первісного ладу, і той, хто заважає і шкодить, той, хто не здатен ні на що, мусить померти. Це злочин супроти всіх — жити і псувати весь людський рід. Вони все одно не будуть щасливими. Та й смерть не така вже страшна, це тільки боягузтво робить її страшною. Отже, ми будемо жити в таких місцях. Нашим осередком буде Лондон. Ми висилатимемо дозори і, коли марсіани будуть далеко, виходитимемо на повітря і гратимемо в крикет. Тільки так ми зможемо зберегти людський рід. Ну що? Можливе це? Але зберегти рід не так складно. Для цього досить, як я вже казав, уподібнитися до щурів. А ми маємо зберегти людські знання і збагатити їх. Це найголовніше. Для цього й потрібні будуть такі люди, як ви. Нам треба спорудити під землею велике безпечне сховище і зібрати туди всі книжки, які тільки можна. Але не романи, не вірші, а практичні, наукові книжки. Тут знадобиться ваша допомога. Ми повинні взяти всі цінні книги у Британському музеї. Нам треба ще більше вчитися, ми не повинні забувати наші знання. Ми маємо стежити за марсіанами. Декому доведеться шпигувати. Може, і я подамся у шпигуни, коли все буде влаштовано, тобто здамся в полон. Найважливіше — дати марсіанам спокій. Не треба нічого красти. Якщо натраплятимемо на них, тихо сходитимемо з їхнього шляху. Нехай вони переконаються, що ми не шкідливі. Вони розумні й не нищитимуть нас, коли матимуть усе необхідне і впевняться, що ми — всього лише безневинні слимаки. Проте, зрештою, може, нам і не так довго доведеться вчитися... Уявіть лише: чотири-п’ять їхніх бойових триніг раптом рушили, тепловий промінь ковзнув туди, сюди, і на триногах не марсіани, а люди, що опанували їхню зброю. Може, ще за нашого життя знайдуться такі люди. Уявіть, що ми навчилися керувати однією з таких машин з тепловим променем! Уявіть, що вона в наших руках! Ну то й що, якби й сам розлетівся на шматки, коли б знищив їх? Ех, як би марсіани вирячили свої очі! Ви уявляєте? Бачите, як марсіани сопуть, хекають, гугукають, поспішають до інших машин? А всі механізми несправні, вони торохтять, свищуть, гуркотять, але не рухаються! Тільки марсіани кинуться до них, а ми — тепловим променем, і от людина вже знов владарює на Землі!

Я захопився сміливою уявою артилериста, його впевненістю, його бадьорістю. Я відразу ж повірив у майбутнє, яке він пророкував, і в можливість здійснити ці плани. Якщо ви вважаєте мене надміру довірливим і наївним, уявіть себе на моєму місці: я сиджу в кущах, скорчившись і слухаючи артилериста, шаленію від поганих передчуттів і не маю часу на роздуми...

Ми говорили кілька годин, а потім вилізли з кущів і, роззирнувшись, чи немає поблизу марсіан, побігли до будинку на Путні-Гіллі, де артилерист улаштував собі сховище.

Ми спустилися в підвал для вугілля. Побачивши, що артилерист зробив за тиждень, я відчув, яке провалля між його мріями та його працьовитістю. Це була нора ярдів десять завдовжки, яку він хотів копати далі, до головної каналізаційної магістралі. Таку нору я вирив би за день! Але я ще так вірив у його наміри, що разом з ним копав у тій норі до полудня. У нас була тачка, і землю, що викопували, ми відвозили в кухню. Потім ми пообідали консервованим супом і вином, що знайшлося в комірчині.

Важка праця дивовижним чином заспокоювала мене, працюючи, я забував про довколишній світ. Я обмірковував плани артилериста, і поволі в мені прокидалися сумніви й заперечення, але я не переставав копати, радіючи, що знайшов хоч якусь мету. Десь за годину я почав подумки рахувати, яка відстань до головної каналізаційної труби, і виявилося, що це дуже далеко. Та й взагалі не було певності, чи в правильному напрямі ми копаємо. Я не розумів, навіщо копати такий довгий хід, коли можна люком залізти до стічних труб і звідти пробиватися до будинку. До того ж мені здавалося, що й будинок для цього не годиться. Треба ж було копати занадто довгий хід.

Саме коли я над цим розмірковував, артилерист перестав працювати й поглянув на мене.

— Добре покопали, — сказав він і поклав лопату на землю. — Відпочиньмо. Час, мабуть, іти на розвідку. Треба подивитися з даху, що діється.

Я був за те, щоб працювати. Трошки повагавшись, артилерист знову взявся за лопату. І тут неначе щось ударило мені в голову.

Я