Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 34

Спогади накривають лавиною.

«- Ти чаклунка. Один погляд на тебе і я втратив сон і спокій, - він дбайливо гладить мою руку.

Щоки палають. Не вірю, що все відбувається насправді. Цей розкішний чоловік обсипає мене компліментами? На мені сукня з ринку, і то не моя. Одяг на сьогоднішній вечір я позичила у дівчинки на роботі. У мене немає нічого особливого, так я завжди думала. А він змушує мене повірити у протилежне.

Голова паморочиться від напоїв та переживань. Заклад шикарний, жодного разу в подібному не була. Він робить все, щоб я відчула себе особливою.

- Ви перебільшуєте. Хоч це дуже приємно, - мені хочеться опустити погляд, його очі вони надто гіпнотизують, наче обплутують мої думки туманом. Але я не можу, він чіпко тримає, як і в першу нашу зустріч.

Чоловік небезпечний, впливовий, і при цьому в ньому є щось чарівне. А ці сталеві очі… ніколи раніше не бачила, настільки живого і чіпкого погляду. Вони завжди залишаються холодними, але можуть зігріти, подарувати почуття захищеності.

Він бере мою руку і повільно цілує кожен палець. При цьому продовжуючи дивитися на мене, гіпнотизувати та плутати думки.

- Це лише мала частина правди ... Ти потрібна мені, - тихо-тихо, і так проникливо».

Костянтин! Я була у цьому закладі з ним. Ми розмовляли, сміялися… це було побачення. Він виніс мене на руках із цього ресторану. А далі знову чорний туман. Що було далі?

Тепер я ще більше схильна думати, що зустрічалася з ним. З чоловіком сестри Стаса! А може, вони ще не були одружені. І в нас із Костянтином нічого не було. Я згадую уривками і не розумію, в який часовий відрізок це відбувалося. Скільки мені було років? Не вдається скласти своє життя у хронологічному порядку.

Не помітила, як Стас посадив мене за стіл.

- Ти щось згадала? - погляд стурбований.

Краще б не згадувала.

- Просто голова паморочиться… у мене так буває…

Брешу. А що я ще можу зробити? Тільки переконати його припинити цей фарс. Щось усередині підказує, що залишатися у цьому місті для мене небезпечно. Мені страшно згадувати, настільки жахливо, що я готова власноруч замкнути свою пам'ять на тисячу замків. Я вже не розумію, що я за людина? Чого від себе чекати?

У мене був один чоловік у житті – це Ваня. А виявляється, я крутила шашні... з цим Костянтином... Адже крутила... Він виніс мене з ресторану і поцілував у губи!

Але пекельний механізм запущено, його не зупинити. Перед очима – чергова картина минулого.

«Я йду зі зв'язаними очима. Костянтин готує сюрприз і зав'язав мені їх шарфом.

- Обережно тут сходинка, - його лагідний голос у мене над вухом.

- Куди ти мене ведеш?

- Скоро дізнаєшся…

Хлопають двері, потім чую звук ліфта. Дзвенять ключі. Костянтин підхоплює мене на руки і через мить ставить на підлогу.

- Ласкаво просимо! - знімає з очей пов'язку.

Я стою в коридорі новомодної квартири, чорно-білий дизайн, сучасні меблі. Озираюся на всі боки, тут немає речей, і ще не вивітрився запах фарби.

– Твоя нова квартира? – питаю.

– Ні. Вона твоя! - усміхається, а холодна сталь його очей обпалює мене.

- Ти з глузду з'їхав! – мотаю головою.

- Я не хочу, щоб ти і далі жила в тій клітці, - промовляє ніжно».

Квартира? Це галюцинації… марення! Це було не зі мною! Спогади настільки нереальні, що не можу, не хочу в них вірити. Але щось підказує мені, що та ошелешена жінка в моїй голові – це я в минулому.

Що в мене за життя було у столиці? Чому я повернулася до міста дитинства? Я ж мала розповісти мамі, хоча б загалом. Хоч щось! Чому вона навіть словом не обмовилася? Чи оберігала мене?

У мене тисячі запитань. І я зовсім не впевнена, що хочу знати на них відповіді.

- Ти все ж таки щось згадала, - вривається в мої думки Стас.

Він стискає в руці склянку з водою, погляд звірячий, хижий. Моє хвилювання передалося йому. Але він його інтерпретує інакше. Думає, про наболіле… про Вікторію…

Я вже знаю, що біль на дні його очей – це завжди примара тої, яку він так і не відпустив.

- Тільки подробиці своєї роботи в кафе… - відмовлятися нема сенсу. Говорю напівправду.

Уявляю, як я виглядаю збоку, якщо всередині мене всю трясе від німої істерики.

- Я дізнався про твою роботу, - невідривно дивиться на мене. Ці карі очі інші, але вони тримають набагато сильніше, ніж сталь Костянтина.

- І що... ти… діз… нав… ся? – я заїкаюся, зуби відбивають чечітку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно