Читати книгу - "Книжка для дорослих: Як старшати, але не старіти, Дарка Озерна"

це стало для неї нав’язливою ідеєю. Аж тут сіла і заграла — а я й не знала, що вона вміє. Ми насправді багато про неї не знали. Одного разу рано-­вранці, коли тато був на роботі, а мама на дачі, я побачила, як майже вісімдесятирічна бабуся курить на кухні татові цигарки, поставивши ногу на табуретку і високо закидаючи голову на затяжках. Але це інша історія. Чи, може, та сама — про речі, які при деменції повертають мозок у стан «як було».

Зовсім «як було» не буває ніколи, тим паче якщо нейрони померли і зв’язки з ними втратилися. Проте в ділянках, де живе пам’ять, під дією стимулів з минулого можуть виникати спалахи активності. П’ять чуттів: слух, нюх, смак, дотик і зір — це те, на що в разі деменції можна спертися, щоб достукатися до пам’яті та підтримати лелітку ясності розуму.

Ми знаємо про так званий ефект Пруста, коли запахи пробуджують яскраві деталізовані спогади. Так буває і з музикою чи іншими речами, які гукають наш гіпокамп. Тож у разі деменції справді помічним є сентиментальний ретро-стиль: музична терапія творами часів юності чи бодай середнього віку людини, давно знайомі предмети інтер’єру, перегляд світлин і листівок, запах пудри, парфумів чи одеколону, якими користувалися роки тому, й оповіді про минувшину або й написання мемуарів, дотик до весільної сукні чи фетрового капелюха. Без жартів: «згадати бабці, як дівкою була» — корисно. Не слухайте Марі Кондо — не викидайте з квартири ще живих бабусі й дідуся пудру «Балет», крепдешинову блузку та флакон з-­під одеколону «Карпати». Цікаво, який аромат буде ностальгійним для поколінь міленіалів і зумерів?..[49] Раніше я вважала, що кави та вейпу, бо косметика нині різноманітна, а тепер думаю, що спиртового санітайзера. Дякую, ковіде. До речі, нещодавно я перехворіла на COVID-19, і писати про деменцію стало легше: тепер мені знайомий стан розпачу, коли не можеш згадати слово чи ім’я, а піднятися сходами — це виклик [148].

І про розпач від забуття. Мугикання пісні може стати терапевтичною дією для людей з хворобою Альцгеймера чи іншими формами деменції, якщо раптом у голові — цілковите провалля, порожнеча, і це викликає паніку. Отже, людям, які мають таку проблему, радять наспівувати щось замість лякатися — це повертає мозок до тями. Співати добре знайомі пісні радять і поза критичними ситуаціями, просто для підтримки мозку. Не те щоб я любила все традиційне і споконвічне, але практика робити щось руками (хоч квасолю лущити) та співати чи, як кажуть на Сквирщині, «цегокати»[50] — корисна річ. Та й медичні настанови радять робити щось руками та балакати про життя [149, 150]. Усе збігається.

Сто пудів, через 30–50 років у резиденціях для людей старшого віку співатимуть про «неї»: «вона мені сьогодні подзвонила», «лиш вона, лиш вона сидітиме сумна», і про «нову тьолку барабанщика». А може, навіть про «молоду вовчицю». Чому навіть — звісно.

Ви зараз подумали, напевно, що підтримка людини з деменцією — суцільний нафталін у переносному і прямому значенні. Мовляв, не могли чогось технологічнішого придумати. А ось і змогли: нині вдосконалюють терапевтичних роботів-­собак (живому песику потрібен догляд і добробут, а хвора людина це дати не завжди зуміє) та віртуальну реальність із напівзануренням для стимуляції мозку при когнітивному занепаді й деменції. Маю надію, що — аби триматися в капцях — колись буду не ностальгійно плівку на касету олівцем накручувати, а літати фантастичними світами. Чи бодай намотувати плівку на віртуальну касету віртуальним олівцем [151].

«Віртуальна реальність — це добре, — подумали ви, — але що зараз зробити, щоб бабуся до тями прийшла?» Перше, що спадає на думку, це вітаміни. І дійсно, коли немає вітамінів групи В, немає і нейромедіаторів, тож нейронам буквально немає чим один з одним «спілкуватися». А при деменції часто буває одночасний брак вітаміну В1, чи їх усіх — В1, В6, В9 та В12, та високий рівень гомоцистеїну[51] як наслідок.

Чому так? Люди з віком їдять менше, бо мають поганий апетит, не завжди можуть собі дозволити щось дороге вітамінне, або їм це не доступне через стан кишківника. І засвоюються ті вітаміни в кишківнику погано, і до нейронів не доходять. Логіка підказує, що треба попити мультивітамінів, і стане окей. На жаль, ні. Інакше не було б людей із деменцією. Дослідження свідчать, що тим, кому сильно бракує вітаміну В12 чи В1, допоможуть уколи з вітамінами. Саме уколи, бо кишківник, який не здатен впоратися зі своїм завданням, слід обійти. Але ідеального стану все ж не досягти, бо є ще інші причини прогресу деменції [152].

Базові знання фізіології підказують, що, можливо, треба подбати про кишкову мікробіоту, і тоді вітаміни почнуть засвоюватися. На жаль, знову ні. Приймання пробіотиків поліпшує різні біохімічні показники, як-­от баланс жирів у крові, але на деменцію не впливає [153].

Є досить обмежений перелік препаратів, які мають прописати в разі хвороби Альцгеймера чи інших форм деменції, однак вони сповільнять процес, та не повернуть мозок у стан, що був 20 років тому. Більшість медикаментів при деменції спрямована на пом’якшення симптомів, серед яких — ажитація і психоз, безсоння, нетримання чи закреп, депресія, тривожність і біль. Про БАДи з «омегою», женьшенем, холіном та іншими коренями мандрагори в протоколах лікування мови взагалі нема. Важливо також подивитися, що пацієнт приймає, бо є такі ліки, які викликають погіршення когнітивних здібностей — «не ми тупі, то такі таблетки». Мабуть, це звучить безнадійно та непрофесійно, бо що це за книга, де не кажуть, як зробити добре одним махом, ну, може, двома? Але насправді навпаки. Професіоналізм — це не розводити пацієнтів на гроші, не давати марної надії родичам, а натомість подбати про належний догляд і дотримання прав людини.

Тепер, коли вам стало остаточно лячно, перейдімо до оптимістичнішої частини. Що зробити, щоб деменції не було? Або була, але вже після 85-ти чи, краще, 90-та. Якщо доживемо.

Пригадаймо SWOT-аналіз: щоби запобігти деяким негараздам, треба знати свої ризики та можливості й використовувати власні сильні сторони. Це нам дозволить поглянути в майбутнє оптимістичніше, ніж воно виходить, коли без розуміння суті проблеми дивишся на своїх родичів чи сусідів і молишся, аби не уподібнитися їм за пару десятиліть.

Наведу приклад. Уявна Валентина Сергіївна настраждалася в житті. Працювала інженеркою на заводі. Виховала дітей майже сама, бо чоловік тільки дратував. Пережила 90-ті, буквально зчепивши