Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 14

          Минуло трохи більше трьох тижнів з дня мого ганебного походу в нічний клуб. А мене ще не покидало почуття сорому, кожен раз як я думала про той вечір. Леон жодного разу більше не піднімав цю тему розмови, хоча я знала, що він іноді згадує мою тодішню відверту поведінку.

          Час від часу подумки з'являлися спогади про його сердитий вигляд, які змушували моє серце битися швидше. Не від страху. Мене заводила його жорсткість, ця первісна грубість.

          Я сиділа в кімнаті свого гуртожитку і читала газету. Я шукала роботу, перечитувала рубрику з оголошеннями, в надії, що знайду щось підходяще для себе. Минуло вже два місяці, а я досі не змогла влаштуватися на роботу. Куди я тільки не відправила резюме! У компанії, в яких би мені хотілося працювати, в бутіки відомих брендів, де б я могла набратися досвіду. Але все марно.

          Мене цікавила робота в сфері одягу, її дизайн, пошиття, створення з нуля. Я хотіла почати хоча б помічником дизайнера. Моє найзаповітніше бажання – створити особисту лінію одягу, придумувати фасони і моделі. Втілити, нарешті, в життя намальовані мною жіночі образи, яких у мене вже так багато накопичилося.

          Я в серцях кинула газету на стіл і вдарила по ній долонькою. Знову нічого! Одні тільки оголошення про пошук няні або касирів в супермаркет.

          Телефон відволік мене від газети. Дзвонив Леон.

          – Алло! – прийняла виклик від коханого.

          – Привіт, крихітко! – привітався Леонід. – Ти зараз зайнята?

          – Не дуже. Є пропозиції? – запитала з інтересом.

          – О. так! – досить вигукнув він. – Збирайся, я зараз до тебе забіжу.

          – Чекаю! – відповіла я і натиснула кнопку відбою.

          Цікаво, що він на цей раз придумав? Мені вже починають подобатися його сюрпризи. Це завжди щось дуже приємне. Як нічне зоряне небо біля річки або світанок на даху готелю. Ці спогади гріли мені душу, огортали теплом. Як добра казка, в яку я потрапила.

          Треба йти одягатися. На вулиці сьогодні досить холодно. Перші числа листопада відзначилися першими заморозками. Я ніяк не могла змиритися з думкою про те, що незабаром прийде зима. Час пролетів непомітно. Навчання і побачення з Леоном допомагали дням минати дуже швидко. У Києві життя вирувало. Не те, що вдома. Принаймні, я так відчувала.

          Здавалося, що зовсім недавно я їхала в турне по Італії, щоб забути свої невдалі стосунки з Максом. Нещодавно святкувала день народження, відзначаючи своє повноліття. Як і наше з Леонідом знайомство. Складалося враження, що все це відбувалося вчора.

          Мені цікаво згадувати, як я познайомилася з Леоном. Як перший раз побачила його, які думки у мене були про нього при нашій першій зустрічі. Я дякувала Всесвіту, що він дав нам другий шанс і ми побачилися знову. Зараз я не уявляю своє життя без нього.

          Якби не Леон, я б ніколи не дізналася, що поцілунки бувають п'янким, дотики – такими тендітними, а почуття – такими сильними. Я не могла знати, що можливо відчувати настільки шалену пристрасть, навіть просто згадуючи про нього. Леонід зумів доторкнутися до мого серця, зцілити душу і завоювати мою довіру.

          Від несподіваного стукоту в двері я стрепенулася. Я так глибоко занурилася в роздуми, що абсолютно втратила лік часу.

          Відкривши двері, я застигла. На порозі стояв Леонід з букетом темно–бордових троянд.

          – Ось так несподіванка! – з подивом на обличчі, вигукнула я. – Привіт!

          – Привіт, крихітко! – Він посміхнувся і передав мені букет. – Можна увійти?

          – Ой! – Я ще не встигла оговталася від подиву його появою. – Звичайно, проходь!

          Леон зайшов і ніжно поцілував мене. Я відчувала себе ніяково, стоячи перед ним в домашньому одязі. У коротеньких шортах і майці, та й ще з зібраними в хвостик волоссям. Такою Леон мене ще ні разу не бачив.

          – Давненько я тут не був, – сказав Леонід, не звертаючи уваги на мій вид. Він зняв куртку і повісив її на спинку стільця. – Ще тоді, як ти тільки сюди вселилася.

          – Так, це точно, – відповіла я, шукаючи банку, щоб поставити квіти в воду. Вазу в гуртожитку просто нереально знайти.

          – А де твої сусідки? – озирнувшись по кімнаті, запитав він.

          – Наталя поїхала додому на вихідні, а Машка десь по магазинах вештається, – відповіла я. – Я подивилася на Леона і додала: – Почекай хвилинку, піду, наберу води.

           Я вийшла і поспішила на кухню. Мені досі не вірилося, що зараз в кімнаті мене чекає Леон.

           Коли повернулася, він стояв біля столу і уважно розглядав газету, в якій я півгодини тому читала оголошення.

           – Діано, ти шукаєш роботу? – з цікавістю запитав Леон. Його трохи спантеличила ця новина.

           – Так, – відповіла та підійшла до нього. – І нічого не можу знайти.

          – Тобі не вистачає грошей? – здивовано запитав він. – Чому не говориш? – рука вийняла портмоне з кишені. – Скільки тобі потрібно?

          – Заспокойся, – сказала я і ніжно взяла його за руку, щоб зупинити. – Мені на все вистачає.

          Я присіла на краєчок столу і подивилася на нього.

          – Справа не в грошах, – моя відповідь трохи спантеличила його. – У мене є одна мрія, яка давно живе в моєму серці.

          – Розповіси мені? – запитав Леон і зробив крок, наблизившись до мене. Наші погляди зустрілися.

          – Я ще нікому про це не розповідала, – зніяковіло опустила очі.

          Мене охопило хвилювання, від того, що я збиралася відкрити йому сокровенну таємницю всього свого життя.

          – Гаразд, – встала і підійшла до тумбочки, яка стояла поруч з моїм ліжком. – Спочатку покажу тобі дещо.

          Я вийняла альбом, в якому зберігалися всі мої малюнки. За останні кілька років їх зібралося чимало. Усі мої жіночі образи, які я так любила малювати.