Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

до окремих випадків їхнього втілення, то тепер наш підхід індуктивний: аналізуючи тексти самого Кінґа, фіксуватимемо найбільш вдалі його рецепти. Перший шлях — це як узяти добру кулінарну книгу та намагатися готувати, дотримуючись її інструкцій. Усі знають, що виходить те, але не зовсім те. Як правило, умілий кухар, якраз навпаки, має добрячий досвід готування якоїсь страви і зрештою виходить на оптимальний рецепт, який хоч у книжку, хоч передати онукам у пошарпаному старому блокноті. І все-таки ті, хто готуватиме після нас, мають хіба наново пройти значний шлях спроб і помилок, перш ніж набути власного тривкого вміння.

Для зручності я поділю кінґівські прийоми на два види: тематичні та формальні. Тобто це відповіді на питання «про що?» і «як саме написано?». На мою думку, його сила саме в першому, проте і знахідки щодо композиції та інших питань форми тексту також будуть не зайвими.

Почнемо з тематики — про що переважно пише Стівен Кінґ? Попри всю ту масу фобій і больових точок американського суспільства, на які він звертає увагу в «Danse Macabre», і незважаючи на увесь спектр власних страхів, про які пишуть його біографи, для самого Кінґа найактуальніші кілька повторюваних кошмарів, що раз по раз виринають у його текстах і є тектонічною основою усього континенту горору а-ля Кінґ.

Страх страждання, каліцтва та смерті близьких людей тут варто назвати першим. Порівняно з ним, страх перед особистою смертю та тривога від передчуття можливої загибелі людської цивілізації для Стівена — ніщо. Стисло назвемо основні мотиви: «діти під загрозою» та «жінки під загрозою», — причому перший працює значно дієвіше. Цілком розуміємо, що це страхи батька трьох дітей у непевному світі, який не припиняє бути непевним, навіть якщо ти вже мільйонер, а діти виросли та стали на ноги. Тривога не зникає — тепер це може бути тривога за онуків. Чому б інакше Кінґ написав «Інститут»?

Очевидно, що в майже всіх творах короля жахів аж до кінця 80-х ідеться про можливу загибель дітей, на яких чатує зло в різних формах: від насильства в сім’ї та булінґу в школі до репресивної держави та космічних монстрів, особливо якщо вони прикидаються веселими клоунами. Це основна загроза в такій великій кількості текстів нашого автора, що я навіть не ризикну перераховувати. Назвіть мені хоча би 10 романів, де цієї проблеми взагалі немає. Тріумфальна кар’єра Кінґа розпочалася з «Керрі» та триває до «Інституту», проте тривога за дітей письменника не покидає.

Зрозуміло, що будь-який автор горорів убиває легко. Кін-ґові пошматувати кількох дорослих чоловіків чи навіть знищити пів світу — це як два пальці. Із жінками вже проблемніше. Насправді Стівен демонструє, що їх не так уже й легко вбити, а гадана жіноча беззахисність часто обертається якраз феноменальною життєздатністю. Найяскравіше це виявляється в «Сяйві», «Куджо», «Грі Джералда», «Долорес Клейборн», «Розі Марені» та «Під куполом». Навіть мертві жінки ще повернуться, як у «Кладовищі домашніх тварин» чи «Мішку з кістками».

Діти також гинуть не всі. Але вони таки можуть померти, і це тримає нас у найсильнішій напрузі. На відміну від дорослих, діти цілком або майже повністю беззахисні, навіть такі особливі, як Керрі Вайт чи Денні Торренс. Ясно, що Кінґ ніколи не дасть подібну рекомендацію напряму: пишучи горор, ставте дітей на межу загибелі, бо це реально страшно. Більшість читачів і читачок тремтітиме за їхню долю до кінця книжки. Та є окремі тексти, як-от «Дівчинка, яка любила Тома Ґордона», побудовані виключно на цьому мотиві. У більшості горорів Кінґа, де таке трапляється, діти помирають спокійно й навіть поетично, але… їх можуть убити й із нечуваною жорстокістю. Або зґвалтувати. Або зґвалтувати, а тоді вбити. Сама така можливість лякає більше, ніж усі геноциди «Протистояння» та «Темної Вежі».

Тривалий час Кінґ лякає себе й, відповідно, нас загрозою втрати самоконтролю. Це коли людина нормальна-нормальна, а потім — глип! — і вже маніяк маніяком. Звісно, спершу це пов’язано було із власним алкоголізмом, проте образ бухого тата, який укатруплює свою сім’ю, повертається жахливим привидом і значно пізніше від «Сяйва» й абстинентного 1987 року: сильна бічна лінія «11/22/63» саме про це. Але перестати бути собою можна й із інших причин: щось звідкись може прилетіти — і тобі гаплик. Так у «Томмінокерах», «Відчаї» та «Регуляторах», «Ловці снів» та «Аутсайдері». Дотичною є проблематика двійництва, коли, крім тебе, є ще ти-інший, і паралельних реальностей, де ти вже не такий, як тут. Сюди ж додаємо повернення мертвих близьких, які втратили себе назавжди. Навіть не беруся вирішувати, хто жахливіший.

Зрозуміло, що для сучасної раціональної людини, яка звикла тримати під контролем своє тіло, вчинки та власний банківський рахунок, екскурсія в ситуацію поступового затьмарення розуму та відповідних наслідків стає нестерпною. Ми боїмося Альцгеймера, хоча він далеко, і недооцінюємо Фройда, хоча він кожному дихає в спину, але одне для нас спільне: ми — це наша самосвідомість. Страшно не вмерти — страшно не бути присутнім. Особливо якщо ти насправді живий. Веселий Санта-Клаус заспокоює: не думай про таке, не переживай — свято наближається. А скептичний Кінґ каже: знаєш, Воно таки наближається. Й одного дня все може змінитися… Епізоди поступового руйнування самосвідомості (згадаймо Джека Торренса в готельному барі «Сяйва») психологічно найсильніші, тому жахливо переконливі.

Останній наскрізний страх Кінґа лякатиме не всіх, але якраз охочі до читання, хто часто-густо подумує про власне письмо, перед ним найуразливіші. Це страх письменницького блоку, страх перед чистим аркушем узагалі. Що, як ти завтра не зможеш писати? Таке особливо лякає, якщо письмо — це увесь сенс твого життя. Знову ж, не перерахувати, у скількох текстах Стів боїться такого повороту справ сам і лякає тим нас. Найяскравішими, крім «Сяйва», тут є «Темна половина» та «Мізері». Проте ця тема тягнеться значно далі — до «Мішка з кістками» й «Острова Дума» включно.

Загалом же Кінґ просто майстер вигадувати жахливі, ні на що не схожі ситуації. Добре, коли він пише про старезні закинуті будинки, автомобілі-вбивці чи роздвоєння особистості, та це радше каве-ри чиїхось давніших сюжетів — щоправда, втілює він їх стильно та по-новому. А от дівчина, яка руйнує школу, медсестра з сокирою чи непроникний купол довкола міста — це таки справжні знахідки. Усім, що Стівен пише про горор, він спонукає знаходити свій особистий оригінальний жах. Так, вдивлятися в нього, аж поки він не почне дивитися на вас. Щоби когось лякати, знаєте, треба мати першокласне психічне