Читати книгу - "Водяничок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.
Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?
«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:
— То тебе звати Мінога?
— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога, — Признайся!
— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?
— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!
— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!
— Коли б же так і було! — мовила Мінога. — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!
— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!
— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!
Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…
Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.
Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»
І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.
«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»
— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…
— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?
— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!
— Міногою? — здивувався батько.
Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.
— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.
І ПЕРЕТИНОК У НИХ ТАКОЖ НЕМАЄА дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.
Якось уранці батько сказав йому:
— Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.
Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.
— Чого це ти? — спитав батько.
Водяничок тер кулачками очі.
— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.
— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник, — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…
І він показав Водяничкові, як треба це зробити.
Вони виринули вдруге.
Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.
— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.
— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.
— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.
— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.
— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок, — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Водяничок», після закриття браузера.