Читати книгу - "Водяничок"

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:

— А де я?

Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.

Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:

— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.

Та Водяничок благав батька:

— Ну, ще одненький разочок!

— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, — сказав Водяник і додав: — Але більше щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!

Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!

Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.

— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько. — Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.

Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»

Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.

Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.

Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:

— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!

— Ох, постривайте… — ледве вимовив Водяничок. — Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…

Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!

Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.

— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. — Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…

— А, це ти, коропе Ципрінусе, — промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!

Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.

— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши, — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!

— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!

— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…

— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.

— От і добре! — перебив Ципрінус, — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.

І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.

— Подобається тобі? — запитав трохи згодом Ципрінус.

— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!

— Звичайно, покатаю, — сказав короп.

Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-навсього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.

Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:

— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.

А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки